Запобігання злочинності неповнолітніх в Україні: деякі аспекти
Васильківська І., Запобігання злочинності неповнолітніх в Україні: деякі аспекти
Мудрий
законодавець не допустить вчинення злочину, щоб не бути змушеним карати
за нього. Цей загальновідомий вислів ще раз підтверджує переконливо
доведену кримінологами тезу про те, що головним напрямом у справі
боротьби зі злочинністю взагалі і, зокрема, злочинністю неповнолітніх є
запобіжна (попереджувальна чи профілактична) діяльність.
Під запобіганням злочинності вчені розуміють діяльність, здійснювану
державними орга-нами і громадськістю, що повинна носити системний
характер як за комплексом заходів, так і за колом суб'єктів, які її
здійснюють, спрямовану на недопущення виникнення, усунення,
послаблен-ня або нейтралізацію причин та умов злочинності, окремих її
видів та конкретного злочину. Така діяльність повинна грунтуватися на
поєднанні заходів двох рівнів — загальносоці-альної та
спеці-ально-кримінологічної проф-ілактики[1, 159-161; 2, 30-32; 3,
269]. При цьому здійснення спеціа-льно-кримінологічних запобіжних
заходів, що безпосередньо спрямовані на нейтралізацію причин та умов
злочинів, покладається на ціле коло суб'єктів профілактичної роботи.
Важливим компонентом єдиної системи запобігання злочинності виступає
профілактика злочинності неповнолітніх. Останній властиві всі
закономірності, які характеризують запобіжну діяльність взагалі. Так,
вона здійснюється на тих самих рівнях, у тих самих видах і формах, що й
профілактика в цілому[4, 171]. Однак запобігання злочинності
неповнолітніх має й свою специфі-ку, обумовлену особливостями даного
виду злочинності. Ці відмінні риси пов'язані, насамперед, з віком
злочинців, який визначає соціально-психологічні особливості цієї
категорії осіб та їх статус у суспільстві[5, 52—54; 6, 120].
Зрештою, організація та проведення роботи з профілактики підліткової
злочинності пови-нна спиратися на дві обставини. Поперше, в силу того,
що особистість неповнолітнього перебуває в стадії формування, її
злочинні прояви чутливіші до заходів протидії їм, ніж поведінка
дорослих злочинців. Звідси, запобіжні заходи краще спрацьовують саме в
роботі з першою категорією осіб. По-друге, процес становлення і
розвитку особистості неповнолітнього злочинця відбувається зде-більшого
протягом тривалого часу і має певні закономірності, знання яких дає
змогу своєчасно помітити відхилення у моральному формуванні підлітка й
запобігти вчиненню ним злочину. В зв'язку з цим наведемо такі дані.
Результати дослідження щодо учнів загальноосвітніх шкіл, проведеного
науково-дослідним центром Національної академії внутрішніх справ
України, довели, що скоєння злочинів школяра-ми обумовлювалося
попереднім несприятливим розвитком особистості. Переважна більшість з
них пройшла стадію «важковихованості», припускалася аморальних вчинків
і порушувала громад-ський порядок. Близько 70,5% учнів з числа
обстежених до вчинення правопорушення були схи-льні до проведення часу
без певної мети, 55,1% — до зловживання спиртними напоями, 28,8% — до
бродяжництва. За місцем навчання більше половини обстежених були
порушниками шкільної дисципліни, кожний четвертий не засвоював
програмний матеріал. Прояви неналежної поведінки посилювалися
притаманними цим підліткам негативними рисами характеру, такими як
грубість, цинізм, жорстокість, агресивність, брехливість[7, 130—131].
Ці та інші відхилення виявляються у поведінці більшості неповнолітніх,
що врешті-решт скоюють злочини, тому їх можна досить легко відстежити й
запобігти вчиненню суспільне небез-печного діяння. І найкраще з цим
можуть впоратися такі неспеціалізовані суб'єкти профілактики як органи
освіти (школи, ПТУ, технікуми тощо). Саме педагоги, маючи змогу
спостерігати за уч-нями майже щодня, можуть вчасно помітити серйозні
деформації у процесі становлення і розвитку особистості
неповнолітнього, здатні призвести до вчинення ним злочину, і спрямувати
на корек-цію соціальної занедбаності учня весь комплекс
виховно-педагогічних засобів. Відтак, в правовій літературі досить
часто проводиться думка, що запобігання правопорушенням серед підлітків
є передусім педагогічною проблемою, оскільки вона пов'язана з
вирішенням певного кола виховних зав-дань[7, 129-130; 8, 44; 9, 68].
Можна погодитися з тим, що на етапі ранньої профілактики навчальному
закладу за участю сім'ї належить виключна роль у запобіганні злочинним
проявам серед підлітків. При цьому педа-гогу для того, щоб завадити
переходу неповнолітнього на шлях скоєння злочинів та інших
право-порушень, часто достатньо лише звернути увагу і своєчасно
відреагувати на такі ознаки у поведі-нці останнього як втрата інтересу
до навчання, неприйняття вимог учбового закладу, систематичні пропуски
уроків без поважних причин. Як засвідчили дані проведеного нами
соціологічного до-слідження, у переважній більшості
підлітків-правопорушників (97,3%) навчання не викликає інте-ресу, тому
рівень успішності їх досить низький. Лише 6,1% опитаних навчаються
добре, всі інші — задовільно або ж не встигають у навчанні.
На жаль, заклади освіти майже повністю відійшли від профілактичної
діяльності. Педагогі-чні колективи шкіл, технікумів не проводять роботу
з дітьми, які потребують посиленої уваги, ча-сто не можуть в силу
певних причин дати правильну оцінку тим несприятливим симптомам, що
спостерігаються у поведінці неповнолітніх, не намагаються прогнозувати,
до чого вони можуть призвести, а якщо й вдаються до
виховно-профілактичних заходів, то вони зазвичай запізнюються або ж їх
вплив недостатньо інтенсивний.
Враховуючи ж те, що інституції, на які покладено обов'язок дбати про
виховання підроста-ючого покоління, сьогодні часто діють ізольовано, не
одержують практично ніякої допомоги з бо-ку громадськості, держави,
суспільства, опинившись сам-на-сам із всіма труднощами процесу
ви-ховання, вони нерідко почувають себе безсилими перед вирішенням
складних завдань загальнови-ховно-го і профілактичного характеру.
Така ситуація надзвичайно ускладнює роботу інших учасників запобіжної діяльності на-самперед тих, які відносяться до
спеціалізованих суб'єктів профілактики злочинності неповнолітніх. Адже
у багатьох випад-ках цим органам і службам просто неможливо обійтися
без допомоги навчально-виховних закла-дів, їх педагогічних спостережень
та висновків. Зрештою, досягти конкретних успіхів у профілак-тичній
роботі можна лише за умови чіткої взаємодії всіх учасників такої
діяльності — педагогіч-ного колективу та адміністрації шкіл, ПТУ,
технікумів, служби у справах неповнолітніх, органів внутрішніх справ,
прокуратури, батьківської громадськості тощо.
Система суб'єктів запобігання злочинності неповнолітніх зазнала
сьогодні істотних змін. Раніше профілактикою злочинів підлітків
займалися партійні органи, місцеві Ради народних депу-татів та їх
виконкоми, створені при останніх комісії у справах неповнолітніх, а
також комсомоль-ські та профспілкові організації, інспекції у справах
неповнолітніх, спеціально створені профілак-тичні органи за місцем
проживання (наприклад, громадські пункти охорони порядку, товариські
суди, вуличні, квартальні, будинкові комітети), ради профілактики
учбових і трудових колективів, громадські формування, правоохоронні
органи (суди, прокуратура, міліція), окремі громадяни то-що. І в цілому
їх робота, всупереч твердженням деяких авторів, була досить ефективною,
оскільки стримувала підліткову злочинність на більш низькому рівні, ніж
той, на якому вона могла б знахо-дитися! [1, 216]. Поступове ж
згортання діяльності деяких з цих органів призвело врешті-решт до
розпаду системи запобігання злочинів серед неповнолітніх.
Прийняття Верховною Радою України 24 січня 1995 р. Закону «Про органи і
служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для
неповнолітніх»[10] стало по суті першою спро-бою вирішити на
законодавчому рівні питання про те, хто буде займатися соціальним
захистом і запобіганням правопорушень серед підлітків в Україні. Серед
суб'єктів профілактики Закон назвав насамперед служби у справах
неповнолітніх, кримінальну міліцію у справах неповнолітніх, суди,
центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, школи і професійні
училища соціальної реа-білітації, притулки та
прий-мальники-розподільники для неповнолітніх, виховно-трудові колонії.
Передбачалося, що в роботі по запобіганню злочинам серед підлітків
братимуть участь у межах своєї компетенції інші органи виконавчої
влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та
організації незалежно від форми власності, окремі громадяни. І хоча на
сьогодні в Україні ще не сформовано цілісної системи суб'єктів
профілактики злочинності неповнолітніх, ма-ємо надію, що в державі
набагато швидше розгортатиметься робота по виконанню вищеназваного
Закону, створенню механізмів його реалізації.
Сьогодні, в умовах, коли заклади освіти майже не займаються запобіжною
діяльністю, а кримінальна міліція у справах неповнолітніх зосередила
свої головні зусилля на розкритті вже вчинених злочинів, особливого
значення серед учасників профілактики підліткової злочинності набувають
служби у справах неповнолітніх. Тривалий час ряд питань, пов'язаних з
цими служба-ми, залишалися невизначеними: не була належним чином
забезпечена правова основа їх діяльності (вони діяли на підставі
Тимчасових примірних положень), залишалося невирі-шеним питання що-до
підпорядкування служб у справах неповнолітніх. Саме за даних обставин
відбулося скорочення мережі цих служб на місцях. Важливо, що на
сьогодні зазначені негативні тенденції вдалося подо-лати. Вже прийняті
Типові положення про служби у справах неповнолітніх^ [1], затверджено
По-рядок виявлення та ведення ними обліку неповнолітніх[12]. В цих
документах робота по запобі-ганню злочинності серед підлітків визначена
як одна з найголовніших в діяльності служб у спра-вах неповнолітніх.
Метою цієї роботи є здійснення профілактичних заходів, спрямованих на
вияв-лення та нейтралізацію причин, які сприяють вчиненню злочинів та
інших правопорушень підліт-ками.
На основі аналізу правопорушень неповнолітніх, причин та умов їх
вчинення служби ви-значають, в яких навчальних закладах, сім'ях,
культурно-освітніх установах тощо виховна робота з дітьми проводиться
неналежним чином. Виходячи з цього, служби у справах неповнолітніх
дифе-ренційовано планують запобіжні заходи, а потім
здійснюють їх як власними силами, так і за участю інших органів й
організацій. При цьому служби прагнуть, з одного боку, охопити все коло
питань, актуальних з точки зору профілактики правопорушень серед
неповнолітніх, з іншого боку -- залучити до цієї діяльності якомога
більше суб'єктів запобігання. Відтак, служби у справах неповнолітніх
поєднують у своїй профілактичній роботі організаційну, координаційну,
контролюючу, інформаційну, консультативну та цілий ряд інших функцій,
що в свою чергу визначає особливе місце цих служб серед учасників
запобігання підлітковій злочинності.
Під час подальшої розбудови системи профілактики злочинів серед
неповнолітніх слід вра-ховувати попередній позитивний досвід і разом з
тим нові суспільні вимоги. Вважаю, було б кори-сно відновити роботу
громадських вихователів, які б здійснювали профілактичний вплив на
кож-ного конкретного підлітка, широко залучити до участі у запобіганні
злочинам серед неповнолітніх громадськість шляхом створення
добровільних громадських формувань за місцем проживання, навчання і
роботи підлітків, а також органи місцевого самоврядування, трудові
колективи підпри-ємств, установ, організацій тощо.
Слід відпрацювати чітку взаємодію всіх цих органів у напрямі
профілактики злочинності неповнолітніх. В цілому запобіжна діяльність
повинна носити системний характер. Профілактичні заходи мають
здійснюватися суб'єктами запобігання як на рівні видання спеціальних
нормативно-правових актів, так і на рівні проведення
загально-профілактичної й індивідуальної роботи з підлі-тком, що
потребує відповідного впливу. Зрештою, створення надійної та ефективної
системи за-побігання злочинам серед неповнолітніх дасть змогу вирішити
багато суспільних проблем і на-самперед забезпечить зниження
злочинності у майбутньому та зміцнення правопорядку в цілому в
дер-жаві[13, 130].
Використана література:
1. Криминология: Учеб. / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой. — М., 1994. — 415 с.
2. Криминология: Учеб. / Под ред. В.Н.Кудрявцева, В.Е.Эминова. — М., 1995. — 512 с.
3. Васильківська І.П. Кримінологічні аспекти сімейного виховання /
Держава І право: 36. наук, праць. — К.: Ін-т держави і права
ім.В.М.Корецького НАН України та ін., 1999. - С. 265-275.
4. Блувштейн Ю.Д., 3 ы р и н М.И., Романов В.В. Профилактика преступлений. — Минск, 1986. — 287 с.
5. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій (Особлива частина)
/ Александров Ю.А., Гаврилишин А.П., Гринчак В.М., Джужа О.М., Лихолоб
В.Г. — К., 2000. — 201 с.
6. ПоволоцькаС. До питання про дослідження злочинності неповнолітніх // Право України. - 2002. - № 11. - С. 120-124.
7. Б а к а є в О.В. Профілактика правопорушень серед учнівської молоді
/ Педагогічно-правова профілактика правопорушень серед учнівської
молоді: Наук.-метод, зб. статей. — К., 1997. - С. 119-151.
8. Ф і ц у л а М. Педагогічні проблеми профілактики правопорушень неповнолітніх // Пра-во України. - 1995. - № 8. - С. 44—46.
9. Черненко С.В. Особливості правового виховання учнів в процесі
навчання / Педагогіч-но-правова профілактика правопорушень серед
учнівської молоді: Наук.-метод, зб. статей. — К., 1997. — С. 61—71.
10. Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи
для неповнолітніх: Закон України від 24 січня 1995 р. // ВВРУ. — 1995.
— № 6. — Ст. 36.
11. Типове положення про службу у справах неповнолітніх обласної,
Київської та Севастопольської міської державної адміністрації і Типове
положення про службу у справах неповнолітніх районної, районної у
містах Києві та Севастополі державної адміністрації: Затвер-джені
постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 1999 р. /
Збірник нормативно-правових актів у сфері захисту прав дітей. — К.,
2002. — С. 262—266.
12. Порядок виявлення та ведення обліку неповнолітніх службами у
спра-вах неповнолітніх: Затверджений наказом Державного комітету
молодіжної політики, спорту і ту-ризму України від 24 вересня 2001 р. /
Збірник нормативно-правових актів у сфері захисту прав дітей. - К.,
2002. — С. 266—269.
13. Д а н ь ш и н І.М., Г о л і н а В.В., Кальман О.Г. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посіб. — Харків, 1999. — 232 с.
