Система принципів третейського розгляду_світоглядний смисл
Крисюк Ю., Світоглядний смисл соціального порядку
Духовний
світ людини має свою структуру, закономірності, логіку розвитку й
функціо-нування. Ядром духовного світу особистості є світогляд як
організуюча, інтегруюча та впорядко-вуюча сила.
Світогляд — це серцевина духовного світу людини, спосіб його
внутрішньої організації. Він функціонує у внутрішньому бутті
особистості та в реальній життєдіяльності людей як спосіб
духовно-практичного освоєння світу і форма самосвідомості суб'єкта. Це
феномен, який робить людську свідомість власне людською, становить
основну мету людського існування. Він являє со-бою цілісне усвідомлене
переживання співвідношення «людина-світ» і виступає універсальним
регулятором духовної і практичної діяльності людини[1, 5].
У дослідженнях співвідношення між світоглядом і свідомістю було
виявлено їх нерозривну єдність: світогляд є невід'ємним атрибутом
свідомості, оскільки хоч «свідомість, як і мислення, здається відмінною
від світогляду, однак якщо брати її не в окремих актах, а в
системоутворюю-чих елементах, у принципах діяльності, то стрижнем її
постає світогляд. Останній у кінцевому ра-хунку задає свідомості
горизонт та спосіб бачення світу і самої себе у цьому світі[2, 17].
Отже, сві-тоглядна свідомість є основою свідомості загалом, яка за
своєю сутністю є влаштованою та впоря-дкованою.
Світоглядна свідомість на своєму буттє-вому рівні виявляється як
світопереживання, світо-сприйняття, світовідчуття. Спосіб світоглядного
освоєння дійсності визначається уявленнями про універсальні зв'язки
всесвіту та сутнісні властивості дійсності.
Здійснитись в якості Людини — в цьому, на думку визначного сучасного
філософа Ме-раба Мамардашвілі, полягає людське призначення. Можливість
такого самоздійснення він вбачає у ци-вілізованій грамотності, точному
мисленні, усвідомленні власних проблем, умінні звітуватися пе-ред
собою. Поділяючи біль Фрідріха Ніцше за «останню» людину, філософ
доходить висновку, що єдиний можливий шлях стати «надлюдиною», такою,
що прагне зробити свою свідомість, мислен-ня, волю більшою свідомістю,
мисленням, волею — це намагатися дорівнятися до людського в самому
собЦЗ, [117].
Усі глобальні проблеми: соціальні, технічні, екологічні — людина
створила собі сама. І розв'язання їх полягає у розв'язанні головної
проблеми - - свідомості та самосвідомості. Неможли-во бути вільним
перед технічними чи іншими проблемами, будучи невільним у суспільному
житті, оскільки свідомість — єдина.
Мартін Хайдеггер проголошує людину не володарем всього сущого, а
пастухом буття. Людське існування — це не панування, влада, підкорення,
а піклування про буття. Насамперед про буття самої людини[4, 310]. У
зв'язку з цим гостро постає питання індивідуальної свободи люди-ни. Не
існує індивіда, який би не потребував інших. Але разом з тим
індивідуальна свобода не за-перечує зв'язки індивіда з суспільством.
Детермінація людини йде обов'язково через групу, через безпосередній
соціум, який повідомляє їй правила й орієнтири поведінки.
Справді, соціальне середовище особистості навіть на рівні
повсякденності набуває глоба-льного характеру. Особистість
безпосередньо включена в універсальні взаємозв'язки — як спожи-вач
побутових товарів, як користувач різноманітної інформації, як
працівник, як реципієнт творів культури. Інакше кажучи, простір
повсякденного життя особистості перетинає багато меж.
Дослідження соціального простору в науці має певні традиції. Свої
варіанти підходу до да-ної проблеми пропонували Е.Дюркгейм, Г.Зіммель,
П.Сорокін, Дж.Морено та інші відомі соціоло-ги. Певною мірою
соціологічне уявлення про соціальний простір та соціальний час
розширили П.Бергер і Т.Лукман у праці «Соціальне конструювання
реальності». Зокрема цьому слугує розро-блення ними понять соціального
порядку та інституційного порядку і його меж.
Соціальний порядок — філософсько-соціологічна категорія, яку
використовують для по-значення встановлених зразків, постійних
структур, процесів та притаманних соціуму змін, що ві-дображаються на
поведінці і взаємодії індивідів та на функціонуванні соціальної системи
в ціло-му. Ідея існування певної всезагальної форми буття соціуму —
соціального порядку — виникає в філософії античності завдяки працям
Платона та Аристотеля. Однак в якості поняття соціальний порядок
формулюється лише в епоху Просвітництва в теорії громадського
(соціального) договору. Найвідоміші соціально-філософські концепції
цієї теорії належать Гобсу, Локку та Руссо. Теорії «соціального
договору», запропоновані епохою Просвітництва, розроблялися (хоч і у
суттєво змі-неному вигляді) авторами пізнішого часу. Так, Спенсер
трактував соціальний порядок як заснова-ний на особливих інтересах та
договірних відносинах; через умови соціального договору підходи-ли до
аналізу проблематики соціального порядку Поппер та Хайєк.
Е.Дюркгейм постулював центральність моралі та духовності у поясненні
процесів соціаль-ної інтеграції та порядку. Т.Парсонс визначив
соціальний порядок у суспільстві як заснований на підтримці та
сприйнятті соціальних норм та цінностей[5, 998].
Через категорію «соціальний простір» можна розглядати соціальний устрій
суспільства, со-ціальний порядок у його сферах. Соціальний ареал життя
особистості — це частина соціального простору, присвоєна особистістю,
простір, у якому розгортається її соціальна діяльність. Це сис-тема
усталених, повторюваних, ієрархізованих соціальних зв'язків
(економічних, політичних, культурних, духовних; офіційних і
неофіційних; формалізованих і неформалізованих; буденних і особливих).
Отже, соціальний ареал життя особистості — це соціальний порядок
розгортання її життє-діяльності у соціальному просторі, окреслений
певними соціальними межами. Він визначається її соціальним статусом,
який визначає обсяг соціального простору особистості, займаний нею у
сус-пільстві.
Суттєвою детермінантою соціального ареалу життя особистості виступає її
внутрішній світ, суб'єктивна сфера. Соціальний ареал життя особистості
окреслюють не тільки об'єктивно діючі зараз соціальні відносини, а й
сформовані у неї соціокуль-турні ідентичності, що не завжди
відпо-відають її актуальним соціальним відноси-нам[6, 22].
Соціокультурне поле постає як взаємопов'язана мережа ідей, правил, дій
та інтересів. Ме-режа ідей (вірувань, доказів, дефініцій) утворює
«соціальну свідомість». Мережа правил (норм, цінностей, приписів,
ідеалів) формує нормативний вимір. Взаємопов'язані мережі взаємодій
репре-зентують «соціальну організацію», а мережі інтересів (життєвих
шансів, можливостей, доступу до ресурсів) — вимір за шкалою можливостей
або «соціальну ієрархію» [7, 129].
Людське суспільство як відкрита, необоротна, нерівноважна система, така
що само-розвивається і самоорганізується, може еволюціонувати в
будь-яких напрямах, і внутрішня свобо-да індивіда, його вибір відіграє
тут далеко не останню роль. Внутрішній світ особистості є
найва-жливішим і провідним компонентом усього суспільно-історичного
розвитку.
Соціальний саморозвиток людини подібний до соціального саморозвитку
суспільства, але далеко не тотожний йому. Саморозвиток індивіда має
випереджаючий характер порівняно з само-розвитком суспільства, і його
діяльність у сферах мислення, спілкування все більше
перетворюва-тиметься на самодіяльність. Тобто сама людина є абсолютною
цінністю, більше того — цінністю-ціллю і ні в якому разі не
цінністю-засобом, проти чого застерігав ще Іммануїл Кант.
Суспільство як система такого ж порядку, що й людина, теж є суб'єктом
цінностей. Але становлення самоцінної особистості неможливе без
реалізації таких найбільш загальних цінностей як сенс життя, краса,
істина, свобода, справедливість, які, в свою чергу, мають величезний
вплив на соціалізацію особистості. Завдяки ціннісній свідомості людина
не тільки здійснює особистісний вимір соціуму, а й «задовольняє духовну
потребу в моральності свого буття, яке сприяє особі у здійсненні її
самореалізації»[8, 61].
Цінність — це поняття, яке вказує на культурне, суспільне або
особистісне значення явищ і фактів дійсності. Весь предметний світ
можна розглядати й оцінювати з точки зору добра і зла, прекрасного і
потворного. Це предмети матеріальної і духовної діяльності людини,
суспільні від-носини І природні явища, які можуть задовольняти потреби
суспільства. Установки, оцінки, забо-рони, вимоги, тобто суспільні
норми, що виступають орієнтирами і критеріями діяльності людей,
складають суб'єктивні цінності. Ціннісне ставлення людини до світу
формується в процесі поєд-нання таких предметних і суб'єктивних
цінностей. Цінності завжди мають соціальний характер. Вони формуються в
процесі соціалізації на основі суспільної практики індивідуальної
діяльності людини в рамках певних конкретно-історичних суспільних
відносин і форм спілкування людей.
На ціннісні орієнтації впливають усі чинники людського існування.
Загальнолюдські чин-ники формування цінностей є, водночас,
індивідуальними, залежно від масштабу особистості та ступеня її
зрілості. Цінності та їх ієрархічна структура мають
конкретно-історичний і особистіс-ний характер. Система ціннісних
орієнтацій, якою окреслюється сукупність найбільш важливих якостей
внутрішньої структури особистості, складає підвалини її свідомості і
поведінки та безпо-середньо впливає на її розвиток. Отже, конкретна
система ціннісних орієнтацій і їх ієрархія є регу-лятором розвитку
особистості.
Знаходячись у власному внутрішньому світі, людина завжди шукає
підтримки у зовнішній реальності. Розгортаючи певний індивідуальний
світ, вона шукає (і знаходить в ціннісно-смисловій сфері) грунт для
поєднання з іншими індивідуальними світа-ми[9, 62].
М.Шелер бачить можливість збереження співвідношення між ціннісним
універсалізмом й індивідуалізмом тоді, коли кожен індивідуальний
суб'єкт знаходить свої цінності, не втрачаючи з поля зору віхи
морального і культурного розвитку, а також за-гальнозначущі цінності.
Тільки у взаємопроникненні загальнозначущих й індивідуаль-нозначущих
цінностей суб'єкт (соціум) дося-гає такого стану, коли
індивідуально-особис-тісне благо не тільки не суперечить суспільному, а
й обумовлює його. Особистість, як активний суб'єкт суспільного життя,
визначає собою, втілює в собі ті ж самі загальнолюдські цінності, якими
керується суспільство. Підвищення їх ролі поєдну-ється з підвищенням
індивідуальної відповідальності за те, що відбувається в світі, і,
таким чином, «... індивід може здійснити вплив на світ, що його оточує,
визначаючи напрями, в яких рухається суспільство»! [10, 19].
Як відомо, лінії взаємодії політики і релігії, порядку і права завжди
перетинаються на особі. І від особи залежить, яким буде соціальний
порядок, що включає усі вказані аспекти, — гуманним, демократичним чи
навпаки — вузькогруповим, клановим. Адже саме у внутрішньому світі
люди-ни живуть життєдайні імпульси людяності, гуманності,
справедливості. Недарма розвинуті країни світу здійснюють нині перехід
до нового типу суспільних зв'язків, де на перше місце у соціальних
пріоритетах виходить особистість, розвиток її потенції.
Гармонізованість внутрішнього світу осо-би — передумова ефективності,
плідності для суспільства процесу взаємодії політики, релігії і права
як основи соціального порядку.
Особа не є лише сукупністю соціальних відносин. Вона не є тільки
персоналізацією суспі-льства чи його частини або ж існуючих у ньому
зв'язків. Цим вона не вичерпується. Людина --не умоглядна абстракція,
якою вважав її Карл Маркс. Це і не лише «історичний індивід» Макса
Вебе-ра — «комплекс реально існуючих історичних зв'язків, що їх ми
об'єднуємо в одне за їх культур-ним зна-ченням»[11, 46].
Особа — це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин,
але «людина, яка здійснює активну дію на них згідно зі своїми
індивідуальними здатностями і здібностями, свідомі-стю й
організованістю, трудовою та громадсько-політичною активні-стю»[12,
247]. Через це особа — насамперед неповторна, унікальна істота.
Особа виконує в житті різні соціальні ролі: трудівника, власника,
споживача, творця, гро-мадянина, сім'янина тощо. Але вони ніколи не
бувають рівнозначними. Пріоритетність якихось з них залежить не лише
від конкретних умов, а й від усвідомлення цінності певної ролі, якою її
на-діляє світогляд.
Багатство взаємодії людини із навколишнім середовищем виявляється й у
різноманітності механізмів соціалізації особистості, в тому числі й
правової. В юридичній науці існують різнома-нітні підходи до визначення
змісту, ролі та функцій правової соціалізації в системі
соціокультур-ної адаптації особистості до змінюваних умов розвитку.
Одні вважають, що правова соціалізація — це сукупний (цілеспрямований
та стихійний) процес виховання особи в широкому сенсі, інші розглядають
правову соціалізацію як процес формування зразків правомірної поведінки
членів су-спільства, треті акцентують увагу на засвоєнні
(інтеріоризації) особистістю правових знань, норм та цінностей.
Цілісне бачення людини як суб'єкта соціальних відносин дозволяє зробити
висновок, що виокремлення того чи іншого аспекту процесу правової
соціалізації особистості є досить штуч-ним[13, ПО]. Індивідуальна
свідомість нероздільна за своєю суттю. Різноманітні сфери та рівні її
не просто пов'язані, а й постійно переходять одне в інше. Тому, на
думку С.Жевакіна, правова со-ціалізація особистості — це обумовлений
впливом широкої сукупності соціокультурних факторів процес формування
повноцінного члена суспільства, який відповідає конкретно-історичному
ти-пові соціальних очікувань, здатен орієнтуватися в правовому
середовищі та діяти, усвідомлюючи взаємну відповідальність соціальних
суб'єктів за свої рішення та дії[14, 220].
Оцінюючи суспільство, його членів та себе, взаємні вимоги, норми
поведінки та спілкуван-ня, декларовані ідеали та моральні принципи,
людина керується принципами та уявленнями про реально діючу в
суспільстві систему правовідносин та пов'язаними з нею суб'єктивними
очікуван-нями. Постійне зіставлення очікуваного та дійсного, реального
провокує двозначність буття лю-дини, вносить в нього конфлікт і
дисфункції. Людина намагається впорядкувати існуючий навколо неї світ
економіки, політики та права у відповідності із своїм нормативним
баченням. Таким чи-ном, в ході правової взаємодії макро- та
мікросистем, суспільство впливає на особу, а особа — на суспільство.
Право визначає предмет такого регулювання, який в аспекті
співвідношення суб'єктивного й об'єктивного може бути представлений як
змістове поле: взаємодії суб'єктів; здійснення кожним суб'єктом власної
соціальної функції; вибору суб'єктом варіанта поведінки; самореалізації
суб'єк-та; засвоєння найважливіших компонентів накопиченого соціального
досвіду[14, 221].
Право визначає структуру взаємних дій суб'єктів. Кожна дія може бути
представлена в сис-темі суб'єкт і об'єкт дії; об'єктивна і суб'єктивна
сторона дії. Відображення в праві того чи іншого елемента складу
юри-дично значимого вчинку означає істотність для суспільства даного
елемента, і навпаки.
Право визначає засоби впливу на суспільні відносини, регулюючи умови та
динаміку соці-альних змін. В якості інструмента використовуються
юридичні стимули та санкції. Різна тяжкість мір юридичної
відповідальності, як правило, пов'язана з різною соціальною цінністю
охоронюва-них соціальних інтересів.
Вплив права на свідомість та волю індивідуумів має декілька аспектів.
По-перше, все те, що сформульовано у нормативному акті і звернене до
свідомості особи. Вплив шляхом прямого представлення норми у словесному
формулюванні є найважливішим каналом соціалізації і набут-тя нею знань
про нор-ми[15, 156]. По-друге, це орієнтація на здійснення тих чи інших
вчинків або утримання від них. Як справедливо стверджував С.Рубінштейн,
«сам вплив, що змінює наявне буття, об'єктивну ситуацію, в той же час
реалізує дещо нове в самій людині, що стає в ній саме ці-єю дією в цій
ситуації. Повторення суб'єктом певних вчинків перетворюється в
установку індиві-дуальною свідомістю»[16, 345]. По-третє, регулюючи
суспільні відносини та змінюючи умови життєдіяльності суб'єкта, право
впливає на його соціальний та юридичний статус, коло спілкуван-ня та
інші соціальні функції.
Роблячи акцент на праві як на опредме-ченому, інституційному утворенні
(його якостях, структурі, закономірностях), на тому, що воно виступає в
якості «силового» нормативного регуля-тора, не можна забувати, що
позитивне право має в той же час «інший
вимір», являючи собою явище духовного життя суспільства. Воно містить
критерії поведі-нки людей, їх судження про цінності і в цій площині
може бути охарактеризоване як духовно-інтелектуальний фактор. Саме з
цього боку позитивне право, весь час залишаючись могутнім «си-ловим»
інструментом, так чи інакше сприймає цінності й досягнення культури,
гуманітарні ідеали та моральні критерії.
Високим та досить значимим різновидом правової ідеології є юридичний
світогляд. До не-давнього часу радянська правова наука, відштовхуючись
від ряду висловлювань Фрідріха Енгель-са, демонструвала стійко
негативне ставлення до цього різновиду правової ідеології. Між тим
пра-вова ідеологія, адекватна такому праву, котре займає високе місце в
житті суспільства, тобто праву громадянського суспільства, тільки тоді
й може бути визнана такою, що відбулася, коли ідеологія набуває якості
юридичного світогляду — системи поглядів, побудованої на безумовному —
і на словах, і на ділі — визнанні вищої значимості у життєвих справах
правових цінностей та ідеа-лів[17, 269].
Право як ланка всього комплексу регуляторів, що визначають поведінку
людей, перебуває в складній взаємодії з іншими соціальними
регуляторами. Найважливішими серед них є світогляд і мораль особистості
та держава, соціальна спрямованість якої встановлює, регулює та
підтримує існуючий в ній соціальний порядок.
Використана література:
1. Г і т у н Н. Світопереживання як онтологічна основа світогляду
людини// Науковий ві-сник ВДУ. Філософські науки. — 1999. — № 11. — С.
5—9.
2. Шинкарук В.И. Сущность мировоззрения. Научное мировоззрение как его
высший ис-торический тип // Научное мировоззрение и социалистическая
культура. — К., 1988. - С. 13-57.
3. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. — М., 1992. — 414 с.
4. Хайдеггер М. Европейский нигилизм // Проблема человека в западной философии. — М., 1988. — С. 308—315.
5. Всемирная энциклопедия. Философия. — М., 2001. — С. 998.
6. Ш у л ь г а М. Соціальний ареал життя особистості // Соціологія: теорія, методи, мар-кетинг. — 2002. — № 2. — С. 20—23.
7. З л о б і н а О. Категорія «особистість» у системі понять
соціологічної теорії // Соціо-логія: теорія, методи, маркетинг. — 2002.
— № 2. — С. 121 — 134.
8. Ціннісні орієнтації: Аналіз соціально-філософських концепцій. — К., 1995. — 205 с.
9. Рубіновська Т. Зміст та етапи саморозвитку особистості // Науковий
вісник ВДУ. Філо-софські науки. - 1999. — № 11. — С. 61—65.
10. Ш е л е р М. Сутність моральної особистості // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. — К., 1996. — С. 10—30.
11. В е б е р М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К., 1994. — С. 46.
12. Крапивянский С.Э. Социальная философия. — Волгоград, 1996. — С. 247.
13. Д р и д з е Т.М. Текстовая деятельность в структуре социальной
коммуникации // Про-блемы семиосоциопсихологии. — М., 1984. — С.
102—114.
14. Ж е в а к и н С.Н. Правовое взаимодействие макро- и микросоциальных
систем в аспе-кте социализации личности /Жеругов Р.Т. Теория
государства и права. — М., 1995. - С. 219-224.
15. Б о б н е в а М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. — М., 1978. — С. 156.
16. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. — М., 1973. — С. 345.
17. Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследо-вания. — М., 1999. — 712 с.
