Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми
Ковтун Л., Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми
Суттєві
зміни в суспільних відносинах, які набули поширення з початку 90-х
років, а також конституційне закріплення правових основ нової
демократичної країни зумовили необхідність до-корінного перегляду
правового статусу осіб, які можуть здійснювати представництво інтересів
осіб та держави, та їх представницьких функцій.
Питання належного представництва в цивільній справі потребують
перегляду не ли-ше за процесуальними особливостями цього інституту, а й
за тими матеріально-правовими аспек-тами, що зумовлюються матеріальними
основами представництва. Останнім часом з'явилося бага-то публікацій,
присвячених окремим аспектам представництва, але вони не узагальнені в
єдиному комплексному дослідженні всіх аспектів представництва. Крім
того, багато публікацій в юридич-ній літературі висвітлюють
представницькі функції, здійснювані адвокатом. Інші автори присвя-чують
свої праці представництву інтересів юридичних осіб в цивільному праві.
Конституцією України особі гарантується право на захист в суді, при
цьому юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають в
державі. Одночасно за ст. ПО Цивіль-ного процесуального кодексу України
(далі -- ЦПК) громадянам надане право вести свої справи в суді особисто
або ( через своїх представників. Справи ж юридичних осіб у суді мають
вести їх ор-гани, що діють в межах повноважень, наданих їм законом,
статутом чи положенням. Але цим всі аспекти представництва для
юридичних осіб не вичерпуються, оскільки повноважні представники
юридичних осіб можуть передоручити ведення справи в суді іншим
представникам.
Цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини, за якими одна осо-ба представник виконує на
підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або
договором, про-цесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і
охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських
інтересів.
Цивільний процесуальний представник — це особа, яка здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах довірителя.
Згідно з чинним законодавством України представник віднесений до осіб,
які є учасниками у справі, і, відповідно, наділений юридичною
підготовкою. Він є самостійною процесуальною особою, хоча і представляє
інтереси сторін та третіх осіб.
Зрозуміло, не всі громадяни мають достатню юридичну підготовку та
володіють достатні-ми знаннями у галузі права для того, щоб
кваліфіковано вести свої справи в судах та інших орга-нах. Саме для
цього й створено інститут представництва.
Існує два окремих види представництва — представництво в цивільному
праві й процесуа-льне представництво, які суттєво відрізняються одне
від одного і мають різну
мету. Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить
від сторони у договорі доручення і визначається ст. 1000 Цивільного
кодексу України, тобто відносини між по-віреним і довірителем, як
правило, матеріального характеру.
Цивільний договір застосовується у випадках, коли громадяни, що беруть
участь у цивіль-них правовідносинах, не мають можливості діяти
самостійно або ці дії бажано було б довірити ін-шим особам, які мають
кращі можливості. Так, громадяни доручають один одному здійснення
ку-півлі, продажу, отримання чи передачу грошей або речей, отримання
заробітної платні тощо. У підприємництві за допомогою такого виду
договору оформлюються відносини за участю брокер-ських організацій чи
інших посередницьких структур.
З юридичної точки зору договір доручення можна вважати договором про
представництво, оскільки повірений зобов'язаний діяти від імені
довірителя. В цьому сенсі можна виділити окремі відносини, які
випливають із договору, що притаманні як цивільному представництву, так
і циві-льному процесуальному (судовому) представництву. Наприклад,
норма про сумлінне виконання представником своїх обов'язків.
Разом з тим і процесуальному представнику можуть надаватися довірителем
деякі повно-важення на вчинення процесуальних дій щодо розпорядження
об'єктом матеріального спору. Так, процесуальний представник може
користуватися правом на одержання присудженого майна або грошей за
наявності у нього повноважень, які чітко вказані в його довіреності
згідно з ст. 115 ЦПК.
Правове ж становище процесуального представника як самостійного
суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві
визначається нормами статей 98, 112, 113, 117 ЦПК. Ці функції також
визначені статтями 1, 6 Закону України «Про адвокатуру». Мета
процесуального представника допомогти особі, яку представляють, у
здійсненні її процесуальних прав, попередити їх порушення у цивільному
процесі, домогтися для неї найбільш сприятливого рішення і надати суду
допомогу в здійсненні правосуддя у цивільних справах.
Засоби досягнення цієї мети також різні. Процесуальний представник для
досягнення своєї мети може користуватися лише засобами, вказаними у
законі (наприклад позов, зустрічний позов, заперечення, клопотання та
ін.). В цивільному ж праві ці засоби визначає особа, яку
представля-ють, або, за розсудом представника, у певних випадках і він
сам.
Необхідно звернути увагу і на те, що норми інституту представництва у
цивільному праві не встановлюють, хто конкретно може бути
представником, а хто ні. В цивільному процесі щодо цього інший підхід.
Тут чітко і повно встановлено, хто може виступати в суді представником
(статті 112, 113 ЦПК), а також, кому і за яких обставин це заборонено
(ст. 116 ЦПК).
Доречно також звернути увагу на те, що підготовка документації, вся
технічна робота заби-рають у юриста певну кількість зусиль та часу, що
відволікає його від основної діяльності — ро-боти над законодавством,
яке, до речі, в Україні дуже швидко змінюється.
Процесуальне представництво в судах в більшості випадків здійснюється
саме адвокатами. Відповідно до ст. 1 Закону «Про адвокатуру» вона є
добровільним громадським об'єднанням, по-кликаним сприяти захисту прав,
свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб,
надавати їм юридичну допомогу.
Головним завданням адвокатури є служіння інтересам суспільства,
боротьба в судах та ін-ших органах за правильне розуміння та
застосування права. Разом з тим в сучасних умовах, коли адвокатура
втратила державну підтримку, адвокат змушений обирати між служінням
державним інтересам та приватним інтересом свого клієнта. Адвокатура
має переважно подвійний характер, коли жоден з цих інтересів належним
чином не захищається, або ж один з них доводиться принес-ти в жертву
(як правило, від цього залежить матеріальне благополуччя самого
адвоката).
В цьому контексті слід відмітити демократичність законодавства України,
яке має мінімум обмежень у виборі громадянами свого представника.
Згідно з цивільним процесуальним законодавством представниками можуть
бути досить широке коло дієздатних громадян (ст. 112 ЦПК). Тобто
представником у цивільному процесі дійс-но може бути будь-яка особа —
від керівника до прибиральниці (обов'язкова наявність юридичної освіти
у цивільного процесуального представника чинним законодавством України
не передбаче-на) за винятками, вказаними у ст. 116 ЦПК.
Говорячи про види цивільного процесуального представництва, варто
зупинитися на кла-сифікації за підставами залежно від юридичної
значущості волевиявлення особи, яку представля-ють. Для виникнення
цивільно-процесуального представництва слід розрізняти: а)
представництво добровільне; б) представництво обов'язкове.
Добровільне представництво може бути, по-перше, договірним і, по-друге,
представницт-вом, що грунтується на членстві в громадських
організаціях, яке ще має назву «суспільне предста-вництво». Підставою
виникнення договірного представництва є або цивільний договір
доручення, або трудовий договір, з яких випливають повноваження
представника з ведення справи в суді. До-говірними представниками в
суді є адвокати, юрисконсульти та інші працівники підприємств,
ор-ганізацій та установ — у справах цих юридичних осіб; особи, допущені
судом до представництва у справі. Серед договірних представників
найбільш розповсюджена участь адвокатів, юрисконсуль-тів,
співробітників юридичних фірм.
Однак в цивільному процесі України немає статті, яка б встановлювала
так звану адвокат-ську монополію на ведення справ у судах інших осіб.
Як вже зазначалося, будь-яка особа, крім тих, кому це прямо заборонено
законом, має пра-во прийняти доручення від сторони або третьої особи, а
суд будь-якої інстанції зобов'язаний допу-стити її до участі у справі
після перевірки повноважень.
Під громадським представництвом розуміється представництво, яке
здійснюється уповно-важеними особами громадських організацій у справах
членів цих організацій, а також інших гро-мадян, права та інтереси яких
захищають ці організації. Підставою виникнення представництва є факт
вступу до громадської організації, яка згідно з законом та відповідно
до свого статуту зобо-в'язана надавати юридичну допомогу своїм членам.
До таких організацій належать профспілки, а також спілки осіб творчих
професій.
Представництво обов'язкове поділяється на законне, в якому коло
повноважень представ-ника визначається законом, та статутне, за яким ці
повноваження визначаються статутами та по-ложеннями, що мають статус
юридичної особи, яку представляють.
Законне представництво передбачено для повністю недієздатних громадян,
частково та об-межено дієздатних. Підставами виникнення законного
представництва є: 1) факт походження ди-тини, встановлений та
зареєстрований належним чином; 2) факт усиновлення, зареєстрований
на-лежним чином; 3) адміністративний акт про призначення опіки чи
піклування.
Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на
підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких
юридичних фактів, як спорідненість, уси-новлення, встановлення опіки чи
піклування тощо.
Законними представниками у справі є батьки, усиновителі, опікуни та
піклувальники. Фун-кції законних представників недієздатних осіб, які
знаходяться на піклуванні в державних чи гро-мадських закладах,
покладені на їх адміністрацію. Законним представником у суді в цьому
випад-ку є або керівник відповідного закладу, або призначений ним
працівник.
Законні представники мають право доручати ведення справи в суді іншому
представнику, якого вони обирають для кращого захисту прав та інтересів
своїх підопічних осіб.
Законне представництво визначено статтями ПО та 111 ЦПК. Однак слід
зауважити, що види представництва чинним ЦПК чітко не визначені. Стаття
110 Кодексу має назву «Види пред-ставництва», але чітко їх не визначає,
хоча зі змісту можна зрозуміти, що йдеться про представни-цтво фізичних
та юридичних осіб. В першій частині цієї статті наведено лише деякі
правила щодо представництва, а в другій та третій — йдеться не про
представництво, а про участь в цивільному процесі органів юридичних
осіб.
В новому Цивільному процесуальному кодексі України, на мою думку,
необхідно врахува-ти цей недолік і чітко визначити два види цивільного
процесуального представництва: 1. Доброві-льне представництво:
представництво фізичних осіб; представництво юридичних осіб. 2. Законне
представництво.
Оформлення довіреності на ведення справи в суді визначено ст. 114 ЦПК.
Письмові довіре-ності фізичних осіб (за Кодексом — громадян) необхідно
посвідчувати нотаріально. Вживання в цьому випадку терміна «громадянин»
є недоречним, оскільки він є неточним і загальним. Грома-дянин України
може бути приватним підприємцем без оформлення юридичної особи або,
навпаки, власником підприємства. Більше того, громадянин — це будь-яка
особа, громадянин України, громадянин Росії та ін. Тому більш точним
все ж таки є термін «фізична особа», що необхідно бу-ло б врахувати у
новому ЦПК
Довіреність фізичної особи щодо цивільного процесуального
представництва не обов'язко-во має бути посвідчена нотаріусом.
Громадяни можуть також посвідчити довіреність на ведення справи в суді
на підприємстві, в установі, організації, де вони працюють; в
управлінні будинками, де вони проживають; військовослужбовці — у
відповідній військовій частині; особи, які прожи-вають у населених
пунктах, де немає державних нотаріальних контор, — у виконавчому
комітеті міської, селищної, сільської ради; особи, які перебувають на
лікуванні, -- у відповідному лікуваль-ному закладі; особи, які
перебувають у місцях позбавлення волі, — у місцях позбавлення волі.
Перелік документів, що стверджують повноваження представників,
наведений у ст. 113 ЦПК. Відповідно до п. 5 зазначеної статті існує так
звана «протокольна участь» цивільного проце-суального представника,
тобто здійснення представництва у суді без посвідченої належним чином
письмової довіреності. В судовому засіданні повноваження представника
підтверджуються усною заявою довірителя, яка фіксується у протоколі
судового засідання, але при цьому представник не має права брати участь
у наступних судових засіданнях в разі відсутності самого довірителя.
Безперечно, ця норма закону є цікавою і потрібною, проте, на мій
погляд, законодавцю вар-то передбачити або постійну «протокольну
участь» представника за усною заявою довірителя із занесенням у
протокол судового засідання та зазначенням довірителем повноважень, які
він надає своєму представнику, або посвідчення письмової заяви
довірителя суддею.
Також можлива критика щодо цієї пропозиції у зв'язку з тим, що
посвідчення довіреності — нотаріальна дія, але ж і посвідчення копій
документів — теж нотаріальна дія. Якщо існує норма закону про те, що
суддя має право посвідчувати копії документів, які подаються у суді до
справи, то чому суддя не має права посвідчити довіреність у тій справі,
яку він веде?
Зрештою може викликати сумніви довіреність, яка посвідчена, наприклад,
управлінням бу-динками чи деякими іншими особами, наведеними у ст. 114
ЦПК та ст. 40 Закону «Про нотаріат», — посадовими особами, які не
обтяжені відповідальністю за вчинення таких нотаріальних дій. До того ж
це не входить до їх посадових обов'язків.
При складанні тексту довіреності разом з наданням довірителем своєму
представнику пере-ліку необхідних повноважень відповідно до ст. 115 ЦПК
завжди є доцільним одразу ж доручати представнику представляти інтереси
довірителя як представника позивача, відповідача і третьої особи
одночасно, оскільки, наприклад, відповідач може пред'явити до суду
зустрічний позов від-повідно до ст. 140 ЦПК і представнику відповідача
доведеться одночасно бути представником відповідача і позивача.
Отже, представництво в суді, тобто процесуальне представництво, є
самостійним процесу-альним інститутом, а не різновидом
загальноцивільного, як іноді доводять в судовій практиці та в юридичній
літературі.
Діяльність представників в цивільному процесі має велике значення. Хоча
об'єктивно роз-ділити, де та межа, за якою можна сказати «представник
виграв справу», а де -«він діяв несумлін-но і програв справу», дуже
важко. Тому важко навести цивільну справу, в якій лише завдяки
дія-льності представника відбулось захищення права громадянина або
юридичної особи, і цим підкре-слити роль представника. Це положення
можна підкреслити й тим аспектом, що безпосередній за-хист прав
суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин здійснює суд, а
представник лише представляє їх інтереси. Однак без досвідчених та
грамотних представників в сучасному змагаль-ному цивільному процесі,
для участі в якому необхідно мати великий обсяг правових знань, не
обійтися. Юридичне не-підготовлений громадянин має мало шансів виграти
справу і захистити свої права в повній мірі.
Використана література:
1. Терты шников В.И. Гражданский процесе: Курс лекций. — Харьков, 2001. -С. 73.
2. Ш т е ф а н М.Й. Цивільний процес. Підруч. для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. - К., 1997. - С. 142, 146, 147.
3. Гражданский процесе: Учеб. Изд. третье, перераб. и доп. / Под ред.
В.А.Мусина, Н.А.Чечиной, Д.М.Чечота. — М., 2001. — С. 96.
4. Ш т е ф а н М.Й. Сучасні системи адвокатури. — К., 1993. — С. 124—127.
5. Гражданский процесс: Учеб. для юрид. вузов / Под ред. проф. М.К.Треушникова. — 2-е изд., испр. и доп. — М., 1999. — С. 81.
