Поняття «доказування» у кримінальному процесі України
Костін М., Поняття «доказування» у кримінальному процесі України
У
теорії доказів процес доказування роз-'лядається як різновид пізнання
обставин злочину, які мають значення для розслідування кримінальної
справи, що характеризується єдністю двох взаємопов'язаних ступенів
пізнання чуттєвого (безпосереднього) та раціонального
(опосередкова-но-го)[1, 287]. Ці закономірності всебічного пізнання не
заперечують наявності суттєвих особли-востей кримінально-процесуального
доказування, що має усі підстави погодитись з авторами, які
підкреслюють, що процедура кримінально-процесуального доказування є
специфічною процесуальною методологією пізнання уповноваженими законом
суб'єктами відповідного об'єкта дослідження[2, 4—6]. І все ж,
незважаючи на вирішальну роль доказування у встановленні обставин
злочину, в літературі з кримінального процесу це поняття тлумачиться
неоднозначно. Численні наукові дослідження даної проблеми за різних
часів лише підтверджують її постійну актуальність! [1; 3]. Недостатньо
дослідженим, у першу чергу, очевидно, слід визнати власне поняття
«доказування», що і стане предметом критичного розгляду цієї статті.
Здебільшого кримінально-процесуальне доказування розглядають як
практичну діяльність уповноважених законом суб'єктів, яка відбувається
в особливій процесуальній формі, шляхом зби-рання, перевірки та оцінки
доказів. Водночас існують й інші думки. Наприклад, С.Курильов розглядав
доказування як суто пізнавальний процес, виключаючи з його змісту
оцінку доказів[4]. З наведеною позицією погодитись не можна, адже без
такої оцінки (отримання опосередкованого знання) не можливо пізнати
сутність злочинної події, що відбулась, обгрунтувати відповідні
про-цесуальні рішення, тобто розв'язати завдання доказування.
Деякі процесуалісти розглядають процесуальне закріплення доказів як
самостійний елемент процесу доказування. Відомий український
процесуаліст М.Гродзинський, наприклад, вважав, що доказування - це
«діяльність слідчо-судових і прокурорських органів із збирання,
закріплення й оцінки доказів»[5]. Автори «Теорії доказів в радянсь^
кому кримінальному процесі» (1973 р.) та деякі інші вчені також
дотримуються цієї дум-ки[1, 298], [6, 15].
На погляд автора, процесуальне закріплення фактичних даних не можна
вважати самостій-ним елементом доказування, тому що воно є необхідною
складовою будь-якої слідчої дії, що про-водиться з метою збирання чи
перевірки доказів. Недарма структуру збирання доказів у процесуа-льних
джерелах розглядають як врегульовану КПК діяльність уповноважених
суб'єктів з виявлен-ня й фіксації у процесуальних документах та
додатках до них матеріальних й ідеальних слідів зло-чину або іншої
доказової інформації. Слід визнати слушною думку С.Шейфера та інших
вчених щодо умовності застосування терміна «збирання доказів»[7, 4].
Дійсно, готових доказів у природі не існує, тому слідчий у ході
провадження слідчих дій, відшукуючи відносну до справи інформа-цію
(сліди злочину) і фіксуючи її у процесуальних актах, швидше формує
докази та їх процесуа-льні джерела.
Необхідним елементом збирання доказів також є правозабезпечувальні
заходи, тобто наді-лені правовою формою дії, за допомогою яких орган
дізнання, слідчий, прокурор і суд забезпечу-ють можливість реалізації
прав, наданих кримінально-процесуальним законом громадянам та осо-бам,
котрі беруть участь у збиранні доказів[8]. Відтак, останнє було б
точніше визначати як фор-мування доказів, що складається з виконання
органами досудового розслідування й судом пошу-кових, пізнавальних,
посвідчувальних та правозабезпечу-вальних заходів.
Таким чином, у результаті діяльності суб'єктів доказування з формування
доказів матеріа-льні та ідеальні сліди злочину де-юре отримують статус
доказів. При цьому заздалегідь не вирішу-ється питання щодо їх
якісності і можливості використання для обгрунтування процесуальних дій
та рішень, що стає можливим лише після всебічної перевірки останніх.
Залежно від цього доказ може так і залишитись результатом
пошуково-пізнавальних операцій суб'єктів доказування на пе-вному етапі
слідства або стати засобом доказування, тобто бути використаним при
обгрунтуванні процесуальних дій та рішень. Тому, очевидно, не кожний
«де-юре» сформований доказ обов'язко-во «де-факто» стає засобом
доказування.
Так, І.Бентам з цього приводу зазначав: «У доказі є щось оманливе;
уявляється, що нібито предмет, який так називається, має достатню силу
для того, щоб йому довіряли; але під цим сло-вом треба розуміти тільки
засіб, котрий використовується для встановлення істинності факту,
за-сіб, який може виявитись і поганим, і гарним, і повним, і
недостатнім»^, [13]. Підтримуючи ці ду-мки, зазначу, що, очевидно, за
рахунок встановленої законом процедури формування і необхідних вимог до
ознак доказу використання цього поняття, головним чином, призначене «на
перспекти-ву» гарантувати об'єктивність, законність і надійність
доказування. Водночас, недооцінка само-стійного значення збирання
доказів (фактичного матеріалу), під час якого створюються умови ін-шим
суб'єктам доказування опосередкованим шляхом отримати більш глибоке і
повне знання про злочин, на практиці значно ускладнює обгрунтування
наявності чи відсутності підстав криміналь-ної відповідальності особи.
Це, зокрема, пояснюється тим, що сучасна методологія доказування у
кримінальному процесі не допускає прийняття таких рішень «на віру» або
без належного фактич-ного та логічного обгрунтування. Як слушно
зазначив щодо цього відомий філософ М.Бердяев: «Ніколи особа, яка
пізнає, не відкривала істини тільки за допомогою логічного апарату,
котрим вона намагається переконати інших.,.»[10, 184].
Необхідно підкреслити, що вже при збиранні доказів створюються
передумови їх подаль-шої повної, всебічної, об'єктивної перевірки, як і
при перевірці — необхідні умови для розвитку подальшого процесу
пізнання обставин злочину та забезпечення можливості оцінки сукупності
доказів у кримінальній справі. Існуючі визначення «перевірка доказів» у
теорії кримінального процесу мають менше розбіжностей. Підкреслюється,
що процес перевірки доказів умовно можна поділити на практичні (слідчі)
дії з пошуку нових доказів, а також логічні операції (аналіз і синтез)
з дослідження зібраних доказів.
Отже, збирання і перевірка доказів мають забезпечувальний характер щодо
доказування і призначені підготувати для нього якісний матеріал. По
закінченню перевірки доказів починається їх оцінка. Вона є розумовою,
логічною діяльністю особи, яка проводить дізнання, слідчого, проку-рора
і суддів. Такий характер оцінки, природно, не дозволяє докладно
врегулювати цю діяльність нормами права. Тому в ст. 67 КПК «Оцінка
доказів» законодавець лише закріплює принципові вимоги до вказаного
процесу — оцінку суб'єктами доказування доказів за своїм внутрішнім
пере-конанням. І все ж оцінку доказів, як систему логічних операцій,
доцільно визначити більш змісто-вно і цілеспрямовано. На підставі
викладеного вважаю за можливе запропонувати нову редакцію зазначеної
статті.
«Стаття 67. Правила оцінки доказів
Кожний доказ підлягає оцінці суддею, прокурором, слідчим, дізнавачем за
своїм внутрі-шнім переконанням, з точки зору достовірності і
достатності для встановлення обставин предмета доказування, інших
обставин, які мають значення для вирішення справи, а також для
прийняття у справі обгрунтованих і вмотивованих процесуальних рішень.
При цьому жодні докази не мають наперед встановленої сили».
Викладене вище дає підстави характеризувати збирання і перевірку
доказів як етап форму-вання фактичної основи процесу доказування.
Останнє проявляється ззовні при складанні проце-суальних актів, у яких
докази логічним шляхом використовуються для встановлення обставин, що
мають значення для справи, а також обгрунтування і мотивування
висновків (процесуальних рі-шень), що є наслідком встановлених
обставин. При цьому обгрунтування і мотивування мають са-мостійне
функціональне призначення у процесі доказування. Якщо обгрунтування
рішення поля-гає у демонстрації причинно-наслід-кового зв'язку між
змістом доказу й обставинами, які вони встановлюють, то мотивування
рішення пояснює, чому саме встановлення цих обставин вимагає обрати ту
чи іншу норму процесуального або матеріального закону та прийняти саме
таке проце-суальне рішення. Неврахування вказаних відмінностей між
обгрунтуванням і мотивуванням на практиці знижує логічність і силу
внутрішнього переконання акту доказування.
Відмінність між практичною діяльністю зі збирання та перевірки доказів
і власне процесуа-льним доказуванням здавна помічається фахівцями.
Відомі юристи XIX ст. І.Бентам, Л.Володимиров, І.Фойницький, М.Розін та
деякі інші розуміли під доказуванням саме логічні опе-рації з
використання доказів у обгрунтуванні процесуальних рішень перед судом,
хоча при цьому підкреслювали важливу роль процесуального збирання і
перевірки доказів як «однієї з гарантій судової достовірності».
Наприклад, Л.Володимиров вважав, що «кримінальним доказом є будь-який
факт, який має призначення викликати у судді переконання у існуванні
або неіснуванні будь-якої обставини, котра складає предмет судового
дослідження.... Кримінальний доказ отримує зна-чення судового, коли він
має юридичні ознаки, які вимагаються законом... Такі ознаки даються
встановленими способами збирання й експлуатації доказів»[11, 133—134].
Отже, поняття доказу (доказування) принципово визначалось не його
пошуковою спрямованістю (можливістю встанов-лювати певні обставини
справи), а призначенням — бути засобом обгрунтування встановленого.
«Процес доказування, — писав М.Розін, — природно є вільним процесом
логічного переконання, що складається по мірі розгляду усій сукупності
обставин даного випадку і на підставі такого роз-гляду»! 12, 383—384].
З цього питання сучасними дослідниками висловлені різні думки.
Наприклад, М.Нокер-беков, В.Джатієв та деякі інші фахівці вважають, що
пізнання істини у справі здійснюється у два етапи — під час дослідження
(до притягнення особи як обвинуваченого), а також під час доказу-вання
(обгрунтування пред'явленого обвинувачення)[13]. Прихильник цієї
концепції Р.Домбровський, зокрема, зазначив, що пізнання (дослідження)
передує доказуванню; для того, що раніше, ніж викладати знання, особа
повинна їх отримати] [14]. На думку В.Арсеньєва, Я.Мотовиловкера,
М.Ми-хеєнка та інших, доказування має два різновиди: а) «процесуальне
дока-зування» або доказування як дослідження фактичних обставин, тобто
діяльність відповідних орга-нів і осіб із збирання, перевірки й оцінки
доказів; б) «логічне доказування», тобто логічне та про-цесуальне
обгрунтування певної тези, твердження, висновків у справі. Наприклад,
В.Савицький визначав сутність доказування виключно як обгрунтування
певного твердження, тези. Однак вче-ний вважає, що необхідно рахуватись
також з традиційним ототожненням у юриспруденції дока-зування і
практичної діяльності з формування і перевірки доказів, а також з тим,
що у криміналь-ному процесі термін «доказування» вживається у обох
значеннях. Абсолютизацію того чи іншого значення він вважає
неприйнятною крайністю[15, 149—153]. Однак традиція, безумовно,
заслуго-вуючи на увагу, навряд чи може бути достатнім аргументом на
користь визначення будь-якого на-укового поняття.
Так, у логіці чітко розмежовується процес пізнання й доказ того, що
пізнане. Причому до-каз як процес (доведення) у логіці — «процес думки,
що полягає в обгрунтуванні істинності яко-гось положення за допомогою
інших положень, істинність котрих встановлена раніше»! [16, 205], тобто
логічна операція (демонстрація) з обгрунтування одних суджень (тез) за
допомогою інших (аргументів). У філософських джерелах доказування
(доказ) теж тлумачиться як обгрунтування істинності судження[17]. При
цьому наголошується, що специфікою поняття доказування, тим, що
відокремлює його від усіх інших процедур, які більш-менш переконливо
підтверджують тези, є повне підтвердження істинності положення, щод
одводиться.
Таким чином, якщо процес формування і перевірки доказів має завданням
створення якіс-них засобів (доказів), то у процесі доказування обставин
злочину дані засоби використовуються шляхом аргументації, обгрунтування
ними певних тез (висновків, процесуальних рішень). Це від-бувається під
час доказування, у іншій процесуальній формі (у постановах,
обвинувальних висно-вках, ухвалах, вироках суду) і тільки за допомогою
раціонального (опосередкованого) пізнання, через оцінку достатності
сукупності якісних доказів для прийняття процесуальних рішень та
об-грунтування певних тез. За їх допомогою слідчий чи інший суб'єкт
доказування подум-ки відтво-рює загальну картину й механізм вчиненого
злочину або доходить висновку про відсутність під-став
кримінально-правових відносин.
Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків:
1. Збирання і практичні дії з перевірки доказів не повинні включатись у
поняття доказу-вання у кримінальному процесі; вони передують
доказуванню, а їх результати служать основою доказування, важливі для
його всебічності, надійності і результативності.
2. Доказування у кримінальному процесі є особливим видом
кримінально-процесуального пізнання. Поняття доказування можна
визначити таким чином. Це — діяльність у поруше-ній кримінальній справі
судді, прокурора, слідчого, дізнавача, інших уповноважених
криміна-льно-процесуальним законом суб'єктів, основу якої складають
логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів з
метою встановлення підстав для кримінальної від-повідальності і
застосування покарання, захисту невинних осіб від необгрунтованого
засу-дження, шляхом використання доказів для обгрунтування і
мотивування відповідних процесуа-льних рішень.
3. Запропоноване авторське визначення доказування також може бути
враховано при фо-рмуванні нової моделі кримінального судочинства в
Україні, зокрема, як один з аргументів щодо доцільності перерозподілу
повноважень і основних функцій у вітчизняному кримінальному процесі між
органами кримінального переслідування (прокуратурою і дізнанням) та
судово-го слідства! [18].
Використана література:
1. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Под ред. Н.В.Жогина. — 2-е изд., доп. - М., 1973. - С. 280-287.
2. Ш е й ф е р С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. — М., 1981. - 128 с.
3. Гродзинский М.М. Улики в советском уголовном процессе. — М., 1945.
-С. 4—8; Алек-сеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки
советского уголовного процесса. -- Во-ронеж, 1980. -- С. 151 — 158; Нор
В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. — Львів, 1978. — 111
с.; М и х е е н к о М.М. Доказывание в советском уголовном
судопроизводстве. — К., 1984. -- 133 с.; Доказывание в уголовном
процессе: традиции и современность / Под ред. В.А.Власихина. — М., 2000
тощо.
4. К у р ы л е в С.В. Доказывание и его место в процессе судебного познания // Труды ИГУ. - 1955. - Т. XII. - С. 57-60.
5. Гродзинский М.М. Улики в советском уголовном процессе. — М., 1945.
6. Сибилева Н.В. Допустимость доказательств в советском уголовном процессе. — К., 1990. - 67 с.
7. Ш е й ф е р С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. — М., 1981. - 128 с.
8. Ш е й ф е р С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе. — Саратов,
1986. - С. 38.
9. БентамІ. О судебныхъ доказательствахъ. — К., 1876. — 421 с.
10. Б е р д я е в Н. А. Царство Духа и царство Кесаря. — М., 1995. —
383 с. П.Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. — Тула,
2000. — 464 с.
12. Р о з и н Н.Н. Уголовное судопроизводство. — Петроград, 1916. — 597 с.
13. НокербековМ. Предмет доказывания в советском уголовном процессе:
Автореф. канд. юрид. наук. — Алма-Ата, 1964. — С. 9 — 11.
14. Домбровский Р.Г. Соотношение познания и доказывания в судебном
исследовании // Вопросы борьбы с преступностью. — Рига. — 1975. — Вып.
11. — С. 166— 175.
15. Савицкий В.М. Язык процессуального закона (вопросы терминологии). — М.,
1987. - 286 с.
16. Ж е р е б к і н В.Є. Логіка: Навч. посіб. — К., 1998. — 255 с.
17. Философский энциклопедический словарь / Гл. ред.: Л.Ф.Ильичев,
П.Н.Федосеев, С.М.Ковалев, В.Г.Панов. - М., 1983. - С. 173-174.
18. Більш доклад, див.: К о с т і н М.І. Доказування і сучасна модель
кримінального судо-чинства // Економіка, фінанси, право. — 2003. — № 4.
— С. 36—39.
