Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності є конституція. За даними на кінець 2005 р. у світі діє понад 200 конституцій (в 2004 р. прийнята також перша наднаціональна конституція - Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб'єктів федерацій і автономних утворень1. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у раді країн - нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно, для більшості зарубіжних країн день прийняття конституції став найважливішим загальнонаціональним святом.
Для України Конституція України 28 червня 1996 р. стала символом консолідації Українського народу в розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. За майже 12 років, що минули з дня прийняття Конституції, вона стала дійсно Основним Законом суспільства і держави, ефективним програмним конституційним актом, що визначив розвиток національного державотворення і правотворення. Одночасно Конституція України 1996 р. є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною. Сьогодні можна впевнено стверджувати, що дослідження правової природи та юридичних властивостей Конституції України, порядку прийняття та внесення змін до неї, є пріоритетним напрямом досліджень у системі науки конституційного права.
Значна кількість фундаментальних наукових праць, присвячених Конституції України, що з'явилася в останні роки в Україні2, дає підстави узагальнити здобутки вітчизняних вчених-конституціоналістів і зробити нові висновки щодо поняття, юридичних властивостей, порядку прийняття та внесення змін і інших особливостей Основного Закону.
Конституція України, як і будь-яка інша категорія конституційного права, має власні сутність і зміст, структуру та функції, гарантії тощо. Вимагає детермінації і сама категорія «Конституція України». Прийняті визначення Конституції України, як «Основного Закону», «найважливішого джерела національного права», «основи суспільного правового буття» тощо, не розкривають повністю сутність і зміст цієї категорії, а іноді й ускладнюють її розуміння.
Отже, важливість дослідження питань пов’язаних з поняттям, змістом, структурою, порядком прийняття та внесення змін до Конституції, на даний час являються надзвичайно важливими. І тому, в даному курсовому дослідженні буде приділена увага дослідженню саме цих питань.

1. Поняття та юридичні властивості Конституції України
1.1. Поняття та історичні витоки Конституції України

Термін «Конституція України» є досить поширеним не лише у науці конституційного права, айв інших юридичних науках, а й у повсякденному вжитку. Він є похідним він іншої історично сформованої юридичної категорії «конституція», яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях у багатьох сферах суспільного життя.
Сьогодні термін «Конституція» також є універсальним для філософії, права, біології тощо. Зокрема, «Словник іншомовних слів» тлумачить поняття «конституція» наступним чином:
1. У Стародавньому Римі акти, які видавав імператор;
2. Основний закон держави, закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації ї діяльності державних органів, виборчу систему, а також основні права й обов'язки громадян;
3. Будова, фізичні й анатомічні особливості організму1.
Навіть у юридичній науці термін «конституція» набув сучасного значення в процесі тривалої еволюції.
Існує припущення, що поштовхом для використання латинського слова «constitutio» як юридичного поняття первинно послужило вживання його у заголовку офіційних документах Стародавнього Риму часів Принципату та Домінату. Це поняття вживалося у словосполученні «Rem Publicum Constituere...» - «Римський народ встановлює ...». Пізніше дієслово «встановлює» трансформується на іменник «встановлення, устрій», що й дав початок численним стародавнім «конституціям». Однією з найбільш відомих із них є «антична конституція» Аристотеля відома як «Конституція Афін», або «Афінська Політія». Термін «конституція» також застосовувався у давньоримському праві при кодифікації тогочасного законодавства. До нашого часу дійшли свідчення про існування таких кодифікованих актів, як «Конституція Солона» та «Конституція Лікурга», хоча не виключено, що таких «конституцій» було значно більше.
Утім давньоримські юристи тлумачили термін «конституція» у зовсім іншому розумінні, ніж він тлумачиться сьогодні. Зокрема, Гай в «Інституціях» (Кн. 1, 5) писав: «Constitutio pricipis est guod imperator decreto, vel edicto, vel constituit» - «Імператорська конституція є саме тим, що імператор диктує, видає, або те, що він встановлює письмово»1.
У будь-якому разі термін «конституція» вживався не як галузева категорія, а як визначення конкретного джерела римського права, яке могло містити в собі норми цивільного, кримінального, сімейного права тощо. Цей термін вживався і в часи раннього середньовіччя у канонічному праві європейських країн, але знову вживався для визначення найменування конкретних актів церкви, тобто використовувався як власне ім'я. До таких «конституцій» можна віднести Павійську Конституцію 1037 р. Священної Римської імперії німецької нації та ін. В окремих випадках «конституціями» називали октруйовані акти, а також акти хрестоносців релігійного і військово-феодального характеру, що видавалися ними на завойованих територіях Близького Сходу. Іноді термін «конституція» вживався в період середньовіччя у назвах внутрішньо-корпоративних документів - статутах орденів ченців, статутах міст і міст-республік тощо.
Пізніше, у XVI ст. у Франції починає вживатися термін «Lex fundamentalis» - «основний закон», що вперше був введений у науковий обіг у працях французьких публіцистів-тираноборців (монархомахів) Ф. Дюплессі-Монре, Ф. Отмана, Дж. Б'юкенена та ін. Ідея конституції як основного закону в уявленні монархомахів передбачала існування у державі такого найвищого нормативного акта, який би обмежував владу монарха-самодержця. Згодом, у XVII ст. Т. Гоббс висловлював думку, що основний закон є тотожним суспільному договору, відповідно до якого існує держава. Проблеми детермінації категорії «основний закон» також досліджувалися й іншими відомими мислителями XVII-XVIII ст. — Герінгто-ном, Коуком, Смітом й іншими.
Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великій Британії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Слушною видається думка С.С.Дністрянського, що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу «була інша в грецькій «поліс» та римській civitas старовинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, і знову інша в конституціоналізмі найновіших віків»1.
Розвиток конституційного права наповнював категорію «конституція» новим, більш прийнятним для її сучасного розуміння значенням. На кінець XIX - поч. XX ст. у європейському конституційному праві набуло поширення визначення конституції Г. Еллінека, який вважав, що конституція є сукупністю правоположень, що визначають вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлення їхніх функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також принципові положення індивіду щодо державної влади2.
Під конституцією у радянській юридичній науці було прийнято розуміти основний закон держави що виражає, як і будь-який закон, соціально-політичну природу держави і волю пануючого класу. При цьому радянські правознавці виділяли особливу юридичну категорію – «Радянська Конституція», як принципово нову для конституційного права. Зокрема, розхожим є визначення «Радянська Конституція - це Основний Закон Радянської соціалістичної держави, що виражає волю трудового народу, керованого робітничим класом, що закріплює головні початки радянського суспільного і державного ладу»1. Це визначення врешті трансформувалося в давно відому спрощену формулу «Конституція - це Основний Закон».
Основні положення радянської теорії конституції в цілому були сприйняті в пострадянських республіках. Зокрема, російський правознавець С.А. Авакьян визначає конституцію як основний закон держави, що виражає волю й інтереси народу в цілому або окремих прошарків (груп) суспільства і закріплює в їх інтересах найважливіші засади суспільного ладу і державної організації відповідної країни2. Інший російський вчений-конституціоналіст М.В. Баглай зазначає, що конституція є елементом певної філософії держави, і ця філософія засновується на розумінні загрози нічим не обмеженої влади держави для свободи і добробуту людини3. Тобто М.В. Баглай апелює до ідей монархомахів, що передували появі перших конституцій і ґрунтувалися на необхідності обмеження будь-якої абсолютної влади у державі.
В.Є. Чиркін, слідом за радянськими вченими, наголошує на необхідності розрізняти фактичну і юридичну конституцію. Під фактичною конституцією вчений розуміє реально існуючі основи суспільно-політичного ладу, реальний стан особи в тій чи іншій країні, а під юридичною - документ, основний закон, що має найвищу юридичну силу, що приймається й змінюється в особливому порядку, що регулює основи соціально-економічного ладу, політичної системи, правового статусу особи, духовного життя суспільства тощо4. У більш новій праці (у співавторстві з Т.Я. Хабрієвою) В.Є.Чиркін визначає конституцію як установчий правовий акт, основний закон держави, що приймається й змінюється в ускладненому порядку, наділений у сучасних умовах особливим об'єктом регулювання, вищою юридичною силою і таким, що є юридичною базою для правотворчості, правозастосування і правосвідомості1.
Схожих поглядів додержують й вчені-правознавці інших пострадянських держав. Так, узбецькі вчені ОЛ. Карімова та З.М. Гафаров писали, що під конституцією слід розуміти основний закон держави, що виражає її соціально-політичну природу. Конституція, на думку правознавців, є мікромоделлю держави, її юридичним каркасом, в межах якого функціонує влада, весь державний механізм, забезпечуються і захищаються права і свободи громадян, обумовлюється більшість сфер суспільного розвитку - особливо економічні, соціальні, культурні2.
Наведені погляди сучасних зарубіжних вчених свідчать про збереження державницьких підходів в оцінці сутності Та змісту конституцій як конституційно-правового явища. Конституції сприймаються ними, як правило, як найважливіший правовий акт, що визначає оптимальну модель держави, яка сприяє гармонійному розвитку суспільства.
Інші тенденції щодо правової оцінки конституції сформувалися в Україні. Погляди вітчизняних вчених-конституціоналістів тяжіють до розвитку історично сформованої національної конституційно-правової думки і основних положень західноєвропейських і американських теорій конституції. Зокрема, одним із перших у вітчизняній науці конституційного права проблеми конституції досліджував В.Ф. Мелащенко. Він писав, що конституція - це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права й свободи людини і громадянина3.
На думку іншого відомого правознавця М.І. Козюбри, нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, як правило, найвищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою, - з іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством1.
На думку Ю.М. Тодики, Конституція України - єдиний, наділений особливими юридичними властивостями акт, за допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, затверджує основні принципи устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної влади і місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій держави. Будучи Основним Законом держави і суспільства, конституція вирішує п'ять основних блоків проблем: форму правління і принципи конституційного ладу; основи правового статусу людини і громадянина; форму державного устрою; систему органів державної влади і місцевого самоврядування; створення політико-правових умов формування структур громадянського суспільства2.
О.Ф. Фрицький вважає, що зміст конституції є сукупністю конституційно-правових норм, принципів, які регулюють суспільні відносини, котрі визначають організацію державної влади, її взаємовідносини із суспільством, людиною і громадянином3. О.В. Оніщенко визначила Конституцію України як основне джерело конституційного права України, єдиний нормативно-правовий акт, який є Основним Законом України, має найвищу юридичну силу, є юридичною базою законодавства України, приймається й змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру і пряму дію на всій території України4.
Отже, вітчизняні правознавці вважають, що конституція є найбільшим юридичним здобутком в першу чергу суспільства. її призначення полягає в регулюванні найважливіших суспільних відносин у суспільстві та державі. Тобто конституція, у власному розумінні цього слова, являє собою, як правило, основний закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття, внесення до неї змін і її охорони.
Вітчизняні вчені-конституціоналісти також відзначають гуманістичний характер національної конституції, її спрямованість на забезпечення широкого кола прав і свобод людини та громадянина. До того ж вчені підкреслюють, що Конституція України, поряд з регулюванням питань організації та діяльності органів державної влади, приділяє значну увагу проблемам місцевого самоврядування.
Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних вчених-конституціоналістів щодо сутності та змісту Конституції України, можна стверджувати, що Конституція України - це єдиний, наділений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який Український народ і Українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і громадянина, визначають систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави.

1.2. Юридичні властивості Конституції України

Конституції України характерні певні кваліфікуючі ознаки, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення у суспільстві і державі.
По-перше, Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що об'єктивізує політичну волю народу України як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Тобто за сутністю та змістом Конституція України є юридичним вираженням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного права на самовизначення, втіленням національних традицій державотворення і правотворення, ідеалів і принципів суспільного і державного устрою, загальновизнаних прав і свобод людини, передових моделей організації та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування та правового захисту Конституції1.
По-друге, Конституція України є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерелом конституційного права і всіх інших галузей права України. Вона здійснює системоутворюючу функцію щодо системи конституційного права України та системи національного права в цілому. Всі інші закони та підзаконні акти приймаються, змінюються і припиняють свою дію відповідно до нормативних положень чинної Конституції.
По-третє, Конституція України, як і інші національні конституції, має найвищу юридичну силу, що відображає її верховенство у системі конституційного права і системі національного права в цілому. Нові закони та інші нормативно-правові акти мають прийматись на її основі і повинні відповідати їй, а чинні - мають приводитися у відповідність до неї. Зокрема, на думку М.І. Козюбри, верховенство Конституції проявляється насамперед у її найвищій юридичній силі, під якою слід розуміти пріоритет (верховенство) норм Конституції перед нормами звичайних законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нормативними актами, що діють на території України2.
Водночас Конституція України, будучи головним джерелом конституційного права, що має найвищу юридичну силу, далеко не є єдиним джерелом з відповідною юридичною силою. Таку ж юридичну силу, на думку окремих вчених, мають Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, акт референдуму 16 квітня 2000 p., Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р1.
Зазначене дає підстави зробити висновок про існування самостійної юридичної категорії – «система Конституції України», яку слід розмежовувати з категорією «структура Конституції України». Якщо структура Конституції є її внутрішньою побудовою, то система Конституції - це система конституційних актів, пов'язаних між собою насамперед функціональними зв'язками.
Отже, система Конституції України - це сукупність конституційно-правових актів найвищої юридичної сили (Акт проголошення незалежності України 1991 p., Конституція України 1996р., рішення всеукраїнського референдуму 2000 р. та Закон України «Про внесення змін до Конституції України» 2004 p.), які регулюють найважливіші суспільні відносини переважно політичного характеру. Кожен із вказаних конституційних актів регулює суспільні відносини, що традиційно є предметом правового регулювання Конституції; має найвищу юридичну силу; прийнятий Верховною Радою України або (та) народом України, тобто виключними суб'єктами конституційної нормотворчості; залишається чинним на сьогоднішній день, оскільки не є скасованим у встановленому законодавством порядку; гарантується державою.
Система Конституції України, по суті, об'єктивізувала в собі систему національного конституційного права, під якою слід розуміти об'єктивно обумовлену сукупність інститутів і норм конституційного права, а також інших структурних елементів (природного і позитивного, суб'єктивного і об'єктивного, загального і особливого) конституційного права, що регулюють суспільні відносини, які є предметом конституційного права2.
По-четверте, Конституція України містить норми, які є нормами прямої дії. Вони знаходять свій подальший розвиток і деталізуються в інших нормативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо ті норми, що визначають основні права і свободи людини та громадянина. Так, ч. 3 ст. 8 Конституції України визначає: «Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».
По-п'яте, Конституція України, як і конституції більшості інших країн світу, має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою гарантією Конституції України. Чинна Конституція за характером її прийняття є дійсно демократичною. Вона приймалася парламентом України. Порядок внесення змін до Конституції України спрямований на забезпечення її стабільності. Він є диференційованим залежно від важливих розділів Конституції і має здійснюватися поступово - протягом кількох сесій парламенту або за участі як парламенту, так і народу шляхом всеукраїнського референдуму.
Конституція України, її норми є найбільш гарантованим, порівняно з іншими правовими актами і нормами, конституційним актом. Гарантованість Конституції забезпечується системою усіх національних і міжнародних загальних та спеціальних (юридичних) умов і засобів, що сприяють ефективній реалізації її нормативних положень.
По-шосте, за формою Конституція України є формалізованим кодифікованим правовим актом найвищої юридичної сили. На відміну від конституцій таких країн, як Велика Британія, Канада, Нова Зеландія, та ряду конституцій країн, що входять до Співдружності держав, очолюваної Великою Британією, що складаються з декількох видів джерел права (конституційні звичаї, конституційні статути, конституційні нормативно-правові акти (в тому числі, й історичні), конституційні прецеденти, конституційна доктрина), в Україні Конституція була прийнята як єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили. Внесення змін і доповнень до окремих розділів Конституції України передбачає органічну зміну її тексту в цілому.
По-сьоме, за походженням Конституція України є парламентським актом, оскільки 28 червня 1996 р. Конституція України була урочисто прийнята Верховною Радою України. Парламентський спосіб прийняття Конституції України, станом на сьогодні, залишається й пріоритетною формою внесення змін до Конституції, що підтверджує факт прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 p., нормативно визначивши сутність і зміст конституційної реформи, що реалізується нині.
По-восьме, за територією дії Конституція України є виключно загальнодержавним нормативним актом. Дія її положень поширюється на всю територію України і на всіх суб'єктів права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність.
По-дев'яте, за часом дії Конституція України має постійний характер. Дія переважної більшості її положень не обмежується часом. Утім Перехідні положення Конституції містять і приписи, що передбачають адаптаційні терміни для реалізації приписів, що містить Конституція в повному обсязі через певний час після її введення в дію. На сьогодні, дія цих адаптаційних термінів вийшла і Конституція України має виключно постійний характер, хоча це не спростовує можливості внесення змін і доповнень до її тексту, на користь чого свідчить Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р.
По-десяте, Конституція України відіграє важливу роль щодо розвитку і вдосконалення вітчизняної науки та освіти у сфері конституційного права. Наукові дослідження юридичних властивостей Конституції є підґрунтям для пізнання інших важливих явищ конституційно-правового буття, щодо яких Конституція виступає системоутворюючим чинником. До того ж вивчення основних положень Конституції України є обов'язковою вимогою щодо підготовки висококваліфікованих фахівців у галузі права в цілому.
2. Основні способи підготовки та прийняття Конституції

Конституція, як основний закон держави, відрізняється від інших нормативних актів особливістю її розробки і прийняття. Особливості ці полягають:
По-перше, у тому, що в розробці конституції бере участь значно більша кількість осіб порівняно з підготовкою інших нормативних актів.
По-друге, ці особи наділяються законодавчим органом особливим статусом порівняно зі статусом органів та осіб, які залучаються до підготовки відповідних правових актів. Склад органів, або комісій, які повинні розробляти проект конституції, утворюється законодавчим органом.
По-третє, особливістю відзначаються і способи прийняття конституції1.
Світова практика конституціоналізму виробила різні форми розробки, прийняття та зміни конституцій, які суттєво відрізняються від прийняття звичайних законодавчих актів. У сучасній доктрині конституційного права, крім законодавчої влади, ще виділяють установчу владу, з якою пов'язують прийняття конституції, внесення до неї необхідних змін та доповнень. Особливо установчий характер конституції проявляється у випадках створення нових держав, у яких з прийняттям конституції фактично утверджується новий конституційний устрій. Це може відбуватися під час еволюційних змін (прийняття Конституції США, Конституції України 1996 р.) або революційних перетворень (Конституція РРФСР 1918 р., Конституція УРСР 1919 р.).
Залежно від того, хто здійснює установчу владу, визначають різні форми розробки та прийняття нової конституції. Коли постає питання прийняття конституції, установлюється порядок розробки її проектів. Здебільшого для підготовки офіційного проекту конституції парламентом, главою держави чи іншим шляхом створюється комісія, до складу якої входять відомі державні діячі, представники партій, учені, юристи. У ряді випадків проект розробляється установчими зборами, які спеціально обираються для прийняття конституції. Проекти конституцій можуть розроблятися також урядами, політичними партіями, громадськими об'єднаннями, відомими громадськими діячами або вченими. У деяких країнах після підготовки проекту конституції проводяться обговорення, які мають локальний, регіональний або всенародний характер.
Після підготовки проекту та його обговорення або схвалення настає етап його прийняття. Існує кілька форм прийняття конституцій. Відповідно вони поділяються на демократичні (прийняті за участю населення або обраних ним представників), октроїрувані (проголошені главою держави, метрополією), договірні (які приймаються шляхом договору).
У свою чергу, демократичні за формою прийняття конституції приймаються різним шляхом: парламентом, установчими зборами, безпосередньо населенням (референдумом).
Найбільш демократичною формою прийняття конституції є всенародне голо¬сування (референдум). Але найчастіше референдум є останньою стадією процесу розробки та прийняття конституції. Референдумом були прийняті конституції Франції (1958 р.), Російської Федерації (1993 р.), Казахстану (1995 р.) та інших країн. На республіканському референдумі 24 листопада 1996 р. були прийняті зміни та доповнення до Конституції Республіки Білорусь 1994 р., яка приймалась Верховною Радою Республіки Білорусь1.
Досить поширеним є прийняття конституції установчими представницькими органами. Вони за назвою, складом, порядком формування бувають різні: кон¬ституційні збори, надпарламентські органи тощо. Такі установчі органи, для яких прийняття конституції єдине завдання, залежно від порядку формування та повноважень поділяються на два види: органи, які формуються шляхом загальних і прямих виборів, та органи, частина представників яких обирається під час виборів, а частина делегується або призначається. Формування таких спеціальних органів передбачається безпосередньо конституціями. Так, у Конституції Росії 1993 р. передбачається скликання конституційних зборів у випадках, коли Федеральні Збори приймуть постанову про перегляд вимог Гл. 1,2 і 9 Конституції Російської Федерації. Питання про прийняття нової Конституції України спеціально створюваним органом обговорювалося під час розробки її проекту, але підтримки не знайшло.
Порядок формування та діяльності таких конституційних зборів визначається окремим законом. Конституцією Болгарії (ст. 158) передбачено, що для прийняття нової конституції обираються Великі народні збори у кількості 400 делегатів.
Установчими зборами приймалися конституції США 1787 р., Італії 1947 р. та ряду інших країн1.
Нарівні з референдумом та представницькими установчими органами нові конституції розробляються та приймаються органами законодавчої влади (парламентом). На практиці можуть зустрічатися й змішані форми прийняття конституцій (прийняття парламентом і винесення на референдум, підписання договору між суб'єктами федерації, який стає складовою частиною Конституції тощо).
Парламент приймає конституцію відповідно до норм законодавчого процесу або за спеціальною процедурою. Верховною Радою України були прийняті Конституція 1996 р. та Конституція 1978 р. У Конституції України 1996 р. безпосередньо порядок розробки та прийняття нової конституції не передбачено. Разом з тим, у спеціальному XIII розділі передбачено порядок внесення змін до Конституції України2.
Верховна Рада України пішла перевіреним шляхом розробки конституції шляхом створення конституційних комісій. Це не найкращий спосіб підготовки проекту Основного Закону,
По-перше, тому, що ці комісії навряд чи спроможні створити дійсно якісний проект Конституції. Вони складалися з депутатів, серед яких фахівців-державознавців по суті не було, оскільки при формуванні депутатського корпусу триває негативна практика радянського періоду недопущення юристів до розв'язання державних справ. Кількість фахівців у таких комісіях незначна, спеціалістів у галузі конституційного права в Україні дуже мало, і вони в переважній більшості не залучалися до роботи у комісії.
По-друге, не можна механічно порівнювати склад комітетів у закордонних країнах зі складом комісії в Україні, оскільки кількість юристів-парламентаріїв за кордоном і у нас - речі непорівнянні. Тому більш доцільна форма підготовки проекту конституції в Україні - створення Установчих зборів або Конституційної наради з числа фахівців різних галузей права і надання їм відповідних повноважень з підготовки проекту конституції1.
Що стосується способів прийняття конституції, то світова практика виробила чотири основні способи:
 ратифікація проекту місцевими органами влади;
 прийняття конституції парламентом;
 установчими зборам і референдумом;
 прийняття Основного Закону шляхом проведення референдуму. Який доречі, є найбільш демократичним.

3. Порядок внесення змін до Конституції України

Виступаючи основою та невід'ємною частиною системи законодавства тієї чи іншої конкретної країни, конституція, так само, як і будь-який закон, постає як об'єкт впливу з боку різноманітних суспільних відносин та інститутів, які мають властивість змінюватись та розвиватись. В цьому сенсі ще з зародженням класичних ідей конституціоналізму завжди визнавалась ідея необхідності перегляду конституцій та їх певної корекції, яка може відбуватись чи то шляхом їх повної зміни (в такому випадку ми стикаємося з фактом прийняття нової конституції) чи шляхом внесення в них низки поправок. У сучасних умовах державного та політичного розвитку України ця проблема не лише не втратила своєї значущості й актуальності, а навпаки в зв’язку з подіями 2004 року - тільки набула нових стимулів, що спонукають дослідників звертатись до більш докладного аналізу зазначених питань науки конституційного права. Для того, щоб підтвердити щойно висловлену думку, спробую вказати на основні причини, які вводять названу тему до кола одних з найбільш важливих та актуальних проблем сучасної вітчизняної юридичної науки.
Перша з них полягає в тому, що в процесі формування стійких конституційних традицій у новітній історії українського права суспільство і держава зіткнулись із питанням про те, в який спосіб запропоновані на початку державотворчого шляху моделі організації державної влади можуть бути адаптовані до нових правових, політичних, економічних, соціальних та культурно-національних реалій. Звісно, загальновизнаним та широко практикованим в Україні способом зазначеної корекції виступає постійне внесення змін та поправок до чинного законодавства, до діючих законів й інших нормативно-правових актів. Однак, як засвідчила практика, в багатьох випадках подібні зміни потенційно можуть виходити за межі чинних законів та зачіпати ту сферу, яка окреслюється як найвищий конституційний рівень.
Тобто йдеться про Конституцію України й ті норми, які в ній закріплено. При цьому, враховуючи компромісний шлях прийняття Конституції України 1996 p., коли дуже часто політикам доводилось шукати вихід з чисельних «глухих кутів»1, немає нічого дивного в тому, що закладені в ній положення виявили свою ефективність лише для певного періоду суспільно-політичного і правового розвитку України.
По-друге, нинішні реалії конституційного розвитку України після 2004 р. у поєднанні з триваючими суперечками стосовно правомочності та відповідності конституційній процедурі внесених змін також змушують нас значно ретельніше та серйозніше підійти до питань процесуальної зміни конституцій. До того ж, явний брак системності поглядів щодо загального правового прогресу України (про що абсолютно обґрунтовано пише В. Селіванов2) значно посилює потребу в адекватній юридичній оцінці того, що мало місце в Україні. Адже насправді мова ведеться не просто про якесь одноразове політичне рішення, а про стратегічний напрям розвитку всієї держави та всього суспільства в цілому. В цьому сенсі ми повинні мати чітке уявлення не лише про процедуру внесення змін і доповнень до Конституції України, а й про те, яким є міжнародний правовий досвід у цій сфері. До того ж, саме через докладний аналіз досвіду інших країн ми можемо приблизно прогнозувати й те, які можливі наслідки (ми ведемо мову суто про конституційну площину, а не про політичну) матиме реалізація конституційної реформи в тій формі, як вона запроваджувалась та приймалась.
І, нарешті, по-третє, проблема внесення змін та доповнень до конституції надзвичайно важлива в суто теоретичному плані, оскільки досі ми стикаємося з доволі різними точками зору та моделями процедурної інтерпретації процесу конституційних змін. В результаті цього виникає цілком обґрунтоване питання щодо розробки певної системи універсальних процедурних принципів та механізмів внесення змін і доповнень до конституції.
Отже, продовжуючи дослідження проблематики внесення змін до Конституції України необхідно відмітити, що зазвичай у більшості науково-теоретичних досліджень в галузі конституційного права, де аналізуються процедурні питання внесення змін до конституції, проводиться чітке розмежування між двома типами конституцій: гнучкими та жорсткими. Зрозуміло, що в першому випадку процес зміни конституції (або тих законів, які входять до складу того, що може бути описано поняттям конституції) відбувається в звичайному режимі законодавчих змін відповідно до існуючих загальних процедур розгляду, прийняття, зміни або скасування законів1. Тому в межах даної курсової роботи мене цікавитимуть насамперед усі ті випадки, коли ми маємо справу з так званими «жорсткими конституціями». Слід наголосити, що, говорячи про «жорсткість конституцій», останнім часом навіть вживається таке поняття, як «абсолютна жорсткість», або ж «межа конституційного перегляду». Йдеться про все більше розповсюджувану в сучасному конституціоналізмі практику, коли в тексті конституції накладаються імперативні обмеження на ревізію тих чи інших конституційних норм. Російський дослідник В. Чиркін навіть вважає, що існування таких обмежень є характерною властивістю практично всіх без винятку «нових конституцій»2. Подібно до Конституції України межі конституційного перегляду встановлюються й іншими конституціями пострадянських держав. Скажімо, ст. 155 Конституції Азербайджану забороняється внесення змін в ст. ст. 1, 2, 6, 7, 8 та 21 Конституції. В Конституції Вірменії заборонено вносити зміни до ст. ст. 1, 2 та 144. А стаття 142 Конституції Молдови (яка, до речі, має назву «Межі перегляду») містить чіткий припис: «Не припускається перегляд Конституції, наслідком якого є скасування основних прав і свобод громадян або їх гарантій». Також не можна обійти увагою Конституцію Російської Федерації, ст. 135 якої встановлює, що положення глав 1, 2 Конституції РФ не можуть бути переглянуті Федеральними Зборами. Якщо ж трапиться так, що пропозиція про перегляд положень зазначених глав буде підтримано 3/5 голосів від загальної кількості членів Ради Федерації та депутатів Державної Думи, то тоді мають бути скликаними Конституційні Збори, чиє рішення (в разі, якщо ці зміни будуть підтримані), в свою чергу, виноситься на всенародне голосування1.
Отже, як бачимо, говорячи про зміни до конституції, необхідно від самого початку мати на увазі, що нині об'єктивно існують доволі чітко визначені межі конституційного пер