ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ
Сутність методики розслідування злочинів
Даний розділ криміналістики традиційно в системі науки називається методикою розслідування окремих видів злочинів. Бажаючи надати системі науки єдності, деякі автори пропонували називати цей розділ криміналістичною методикою, аналогічно криміналістичній техніці та криміналістичній тактиці.
Методика розслідування злочинів може розглядатися у двох аспектах. По-перше, це сам процес розслідування злочинів як специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що здійснюється на підставі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів слідчої тактики, методів розслідування певних видів злочинів. По-друге, це розділ науки криміналістики, який містить систему комплексних криміналістичних рекомендацій щодо виявлення, розслідування та профілактики окремих видів злочинів. Саме у взаємозв’язку цих двох напрямів — практичного і теоретичного — методика розслідування злочинів виявляє своє призначення, сприяючи розробці наукових рекомендацій і запровадженню їх у практику розслідування злочинів.
Процес розслідування в цілому і окремих видів злочинів зокрема може бути охарактеризований як:
1) правова діяльність, що здійснюється на підставі процесуальної форми уповноваженими законом органами (дізнання, досудове слідство) та особами (дізнавачем, слідчим);
2) пізнавальна діяльність, спрямована на встановлення обставин події минулого на підставі теорії судових доказів, законів логіки і положень психології;
3) організаційна діяльність, спрямована на забезпечення планомірного розслідування окремих видів злочинів на підставі нормативних приписів, рекомендацій з наукової організації праці (НОП);
4) оперативно-розшукова діяльність, що проводиться уповноваженими законом органами з виявлення та розкриття злочинів;
5) профілактична діяльність, спрямована на встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, яка здійснюється на підставі рекомендацій кримінології та криміналістики.
У здійсненні зазначених напрямів процесу розслідування злочинів синтезуюча роль належить криміналістичній методиці та науковим рекомендаціям криміналістики. Основою методики є система методів розслідування, що покликана сприяти повному та всебічному розкриттю злочинів, збиранню та об’єктивній оцінці доказів на підставі закону і криміналістичних рекомендацій.
Теорія криміналістики і слідча та оперативно-розшукова практика виробили основні методи розкриття злочинів: від відомостей про спосіб та механізм вчинення злочину до методу його розкриття; від мотиву вчинення злочину до методів встановлення передбачуваного злочинця; від потерпілих до методів виявлення підозрюваної особи; від осіб, які раніше вчиняли аналогічні злочини, до методів встановлення інших осіб та обставин; від відомого кримінального епізоду до методів виявлення інших, пов’язаних з ним епізодів. Застосовуються й такі методи встановлення злочинців, як криміналістичний аналіз оперативної обстановки в певному районі, групування та об’єднання кримінальних справ, що дозволяє концентрувати та систематизувати уривчасту інформацію. Останнім часом запропоновано метод розкриття злочинів шляхом виявлення їхніх осередків.
Методика розслідування злочинів, як структурна частина науки криміналістики, органічно пов’язана з іншими її розділами — загальною теорією криміналістики, криміналістичною технікою і криміналістичною тактикою. У цілісній науковій системі криміналістики, безпосередньо спрямованій на повне відображення досягнутих знань, властивостей і закономірностей об’єкта пізнання, методика розслідування є, як зазначалося, заключним розділом, синтезуючим наукові положення криміналістичної техніки й тактики щодо завдань і програм виявлення і розкриття окремих видів злочинів. У цьому розумінні методика розслідування злочинів може розглядатися як особлива частина криміналістики.
Порівняння системи криміналістики з системами наук кримінального права і кримінального процесу показує, що розділи цих галузей знань, які розробляють власні положення загальної частини, різняться структурою. У той же час система заключного розділу криміналістики — методики розслідування злочинів — відповідає побудові особливих частин наук кримінального права та кримінального процесу. Така однотипність систем визначається спільністю об’єктів, що вивчаються ними, єдністю завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю та впливом міжнаукових зв’язків. Очевидно, що система окремих методик розслідування в основному відповідає побудові особливої частини кримінального права, а внутрішня структура кожної окремої методики будується згідно з процесуальними стадіями провадження кримінальної справи на досудовому слідстві.
Внутрішня система розділу методики розслідування складається з двох основних частин:
1) загальної методики розслідування злочинів (поняття, об’єкт дослідження, завдання, принципи, місце у системі криміналістики та зв’язок з іншими галузями знань);
2) окремих методик розслідування різних видів злочинів (криміналістична класифікація злочинів і методики їх розслідування, структура окремих методик розслідування).
Розглянута сутність методики розслідування дає підстави для визначення її поняття як заключного розділу науки криміналістики, її особливої частини, що містить рекомендації, синтезовані на основі узагальнення практики виявлення, розкриття, розслідування та попередження злочинів, наукових досягнень всіх розділів криміналістики та суміжних наук.
Об’єкт дослідження методики розслідування. Зазвичай об’єктом дослідження криміналістики є процес розслідування злочинів. В окремих випадках, намагаючись спеціалізувати і конкретизувати цей об’єкт, надати йому суто криміналістичної спрямованості, говорять про процес розкриття злочинів. При такому підході поза об’єктом дослідження залишається найважливіша діяльність з боротьби зі злочинністю, з її найбільш небезпечною формою — організованою злочинністю — сфера виявлення злочинів. Як свідчить практика боротьби зі злочинністю останніх років та нові напрями законодавчого регулювання, об’єктом дослідження методики розслідування мають стати всі етапи, а разом з ними напрями та форми боротьби зі злочинами: виявлення, відшукання, розкриття, розслідування та попередження їх.
Завдання методики розслідування (як і в цілому науки криміналістики) полягають у сприянні найбільш успішному здійсненню конституційних положень про захист інтересів держави, законних інтересів та прав громадян, у вирішенні завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), оперативно-розшукової діяльності (ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»), у сприянні досягненню мети боротьби з організованою злочинністю (статті 2, 3 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»).
До таких завдань, сформульованих у ст. 2 КПК, належать: охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у кримінальному судочинстві, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних. Ці завдання конкретизуються іншими законами, що регулюють діяльність відповідних правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю, що випливає з їх компетенції, повноважень та функціональних обов’язків.
Завдання методики розслідування безпосередньо пов’язані із завданнями кримінального законодавства, що полягають у правовому забезпеченні охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1 КК).
На підставі цих завдань та виходячи з предмета дослідження і логіки наукового розвитку в методиці розслідування виділяють власні завдання з удосконалення наукових рекомендацій щодо підвищення ефективності розкриття злочинів: систематичне узагальнення слідчої, судової та експертної практики, вивчення кримінальної обстановки в цілому та в окремих регіонах; стану, структури та динаміки злочинності; аналіз кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, адмінiстративного, цивільно-правового, а також галузевого законодавства, пов’язаного з встановленням юридичної відповідальності за правопорушення в різних сферах діяльності (господарської, фінансової, банківської, податкової, екологічної та ін).
Одним з важливих завдань методики розслідування є розробка найбільш ефективних методів і засобів розкриття і розслідування злочинів, побудова їх криміналістичної характеристики, оптимізація процесу розслідування окремих видів злочинів на основі використання даних про типові слідчі ситуації, системи типових версій, комплекси слідчих дій, організаційних і оперативно-розшукових заходів.
Останнім часом у переліку таких завдань виділяється вдосконалення методики прогнозування змін у структурі злочинності й розробка відповідно до цього нових методик розслідування та вдосконалення тих, що застосовуються. Так, серед актуальних стала розробка методик розкриття та розслідування злочинів проти особи, зокрема вбивств, вчинених на замовлення, різних видів економічних злочинів та ін. Вирішення таких завдань відображає одну з найважливіших функцій криміналістики — прогностичну, що особливо важливо в умовах структурних змін і динаміки злочинності.
До важливих завдань методики розслідування належать розробка криміналістичних аспектів проблеми латентності і розкриття злочинів. Латентність пов’язана з рівнем виявлення злочинів. Деякі з таких діянь виявляються через певний, іноді тривалий час, деякі взагалі не виявляються.
Проблема розкриття злочинів завжди була в центрі уваги криміналістики, оскільки початковий етап розслідування відіграє важливу роль у процесі доказування. На даному етапі застосовуються методики розслідування по «гарячих слідах», комплекси невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, тактичні операції, що розробляються в окремих методиках розслідування.
Особливого значення набуває розробка методик розслідування злочинів, що вчиняються організованими групами, до яких належать діяння загальнокримінальні (насильницькі, насильницько-корисливі) та економічні, що вчиняються у сфері виробництва, торгівлі, обслуговування, банківської та іншої економічної діяльності.
Кожна окрема методика розслідування розробляється відповідно до норм Особливої частини КК, що містять опис ознак злочинів певних видів. Відповідні норми КПК становлять основу для розробки типових обставин, що підлягають встановленню в процесі доказування у справах про злочини певного виду, і побудови структури окремої методики розслідування.
Найважливішим чинником розробки ефективних методик розслідування є вивчення та аналіз кримінального оточення особи злочинця, механізму та способів вчинення та приховування різних видів злочинів. Дотримання даного принципового положення забезпечує умови для наукового розроблення криміналістичної характеристики окремих видів (різновидів) злочинів, їх класифікації.
Окремі методики розслідування різних видів злочинів
Криміналістична класифікація злочинів. У науці кримінального права питання класифікації злочинів розглядаються щодо її Загальної частини, де критерієм для цього є ступінь тяжкості діяння, та Особливої частини, де такими підставами є юридичні ознаки складу злочину.
В основі криміналістичної класифікації злочинів і відповідно окремих методик їх розслідування лежить кримінально-правова класифікація злочинів, система норм Особливої частини КК. Але очевидним є те, що криміналістичні методики, побудовані тільки на основі кримінально-правової класифікації злочинів, мають здебільшого загальний характер і потребують для свого практичного застосування більш конкретизованих окремих методик.
Традиційно у криміналістиці класифікація злочинів будувалася, виходячи з системи кримінального закону, залежно від того, до якої глави КК належать ті чи інші норми. У літературі висловлювалася думка про те, що класифікація злочинів у криміналістиці повинна базуватися тільки на криміналістичних даних, що мають безпосереднє значення для розкриття злочинів, насамперед за способом їх вчинення. Однак переважаючим є положення, згідно з яким криміналістична класифікація злочинів будується на основі поєднання кримінально-правових та криміналістичних критеріїв. В основі такої класифікації злочинів за класами, групами, підгрупами, видами та різновидами мають бути перш за все кримінально-правові ознаки. Запропоновані різні види класифікації, наприклад, родова (за групами злочинів, об’єднаних однією главою КК) та видова кримінально-правова класифікація злочинів, що використовується в криміналістиці як основна ознака при розробці окремих криміналістичних методик. Можливі й інші класифікації, до яких належать класифікації: а) за способом вчинення злочину; б) за ступенем приховання, маскування злочину; в) за злочинним досвідом особи, яка вчинила злочин; г) за місцем їх вчинення: злочини, місце вчинення яких локалізується в просторі; злочини, місце вчинення яких не має певного територіального характеру, а пов’язане з якою-небудь організаційною структурою, системою.
На думку деяких авторів, підставою для класифікації, що розглядається, є криміналістична характеристика злочинів, слідчі ситуації та напрями розслідування, що визначаються ними, механізм виникнення доказової інформації. Перелічені варіанти рішення цієї проблеми відображають широкий спектр думок, аналіз яких дає змогу йти до певного рішення.
В основу криміналістичної класифікації злочинів мають бути покладені два взаємопов’язані критерії: 1) кримінально-правовий, що визначає нормативну суть класифікації, передбаченої законом, та 2) криміналістичний, що враховує чинники, пов’язані зі специфікою виявлення і розкриття злочинів різних видів залежно від особливостей предмета посягання, обстановки приготування, вчинення і приховування злочину, його механізму та способів, типології особи злочинця, мети та мотивації злочинних дій тощо.
Структура окремих методик розслідування злочинів. Кожна окрема методика розслідування являє собою результат наукового дослідження, узагальнення практики розслідування певного виду злочинів, характеристики його як явища, що відображається у специфічних проявах наслідків, слідах.
У криміналістиці розроблена структура окремих методик розслідування, узагальнений варіант якої можна подати так:
а) криміналістична характеристика даного виду злочину;
б) типові слідчі ситуації на стадії виявлення злочину та етапах його розслідування;
в) криміналістичні питання порушення кримінальної справи;
г) слідчі версії, обставини, що підлягають з’ясуванню;
ґ) організація і планування розслідування;
д) першочергові слідчі дії і оперативно-розшукові заходи;
е) особливості проведення окремих слідчих дій та їх комплексів (тактичних операцій);
є) забезпечення координації дій правоохоронних органів у розслідуванні та взаємодії з контролюючими та іншими державними органами, об’єднаннями громадян;
ж) заходи криміналістичної профілактики.
Криміналістична характеристика злочинів
Криміналістична характеристика — це система відомостей про певні види злочинів, ознаки суб’єкта злочину (особи злочинця), його мотиви, предмет посягання, обстановку, злочинні способи, які мають значення для виявлення і розкриття таких діянь криміналістичними засобами, прийомами та методами.
Для розуміння сутності криміналістичної характеристики необхідно виходити з того, що в ній відображаються особливості певного виду злочинів, які мають значення для їх виявлення і розкриття. Такі особливості називають криміналістично значущими.
Для розробки наукових рекомендацій щодо виявлення і розкриття злочинів, всебічного, повного і об’єктивного дослідження пов’язаних з ними обставин необхідне не тільки узагальнення оперативно-розшукового і слідчого досвіду, практики судового розгляду (слідчо-судової практики), а й глибоке комплексне дослідження самих злочинів певного виду, фактологічних та статистичних даних про них. З цією метою з середини 60-х рр. у процесі наукових кримінологічних і криміналістичних досліджень злочинності, окремих видів злочинів почали застосовуватися соціологічні методи. Поряд з вивченням кримінальних справ за спеціально розробленими програмами вченими-криміналістами, кримінологами, процесуалістами, психологами проводилися опитування суб’єктів кримінального процесу, а також осіб, засуджених за вчинення злочинів. Таким розробкам сприяли розвиток криміналістичних методів дослiдження, міжнаукові зв’язки дисциплін кримінально-правової галузі.
Це закономірно привело до необхідності розробки галузевих видів юридичних характеристик відповідних видів злочинів: кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінологічної та криміналістичної. Практичне використання криміналістичної характеристики окремих видів злочинів потребує комплексного підходу, пов’язаного із залученням даних інших видів характеристик злочинів.
Структурну основу цієї системи становлять кримінально-правова та кримінально-процесуальна характеристики: система елементів складу злочину і обставин, що підлягають доказуванню, визначають тією чи іншою мірою структуру кримінологічної та криміналістичної характеристик злочину. Залежно від особливостей того чи іншого виду злочинів структура елементів кримінально-правової характеристики конкретизується включенням відповідних факультативних елементів, наприклад, предмет безпосереднього злочинного посягання, особа потерпілого.
Сутність криміналістичної характеристики полягає в тому, що вона розглядається як система, що містить ознаки і дані про закономірні зв’язки слідів, які виражені відповідним ступенем вірогідності, встановленої на підставі узагальнення даних матеріалів кримінальних справ, та апробованих слідчою практикою. Такі дані є основою для побудови систем типових версій, що використовуються при вирішенні конкретних слідчих завдань, висуненні робочих версій. У криміналістиці вживались заходи щодо розробки систем визначення характерних особливостей особи, яка вчинила злочин, на підставі аналізу типових слідів, особливостей обстановки в аналогічних випадках.
У загальнотеоретичному плані можна говорити про криміналістичну характеристику злочинів як про систему, що містить сукупність криміналістично значущих ознак. Такий висновок базується на аналізі вже розроблених криміналістичних характеристик злочинів окремих видів, їх науковому узагальненні, що становить основу для розвитку загального вчення про криміналістичну характеристику злочинів.
Практичне значення криміналістичної характеристики злочинів розкривається у рекомендаціях із встановлення і застосування криміналістично значущих множинностей ознак злочинів різного ступеня спільності, які характеризують:
а) найширші множинності злочинів (наприклад, злочини проти життя та здоров’я особи, злочини проти власності тощо);
б) групи злочинів (наприклад, вбивства, розкрадання тощо);
в) види злочинів (наприклад, вбивства (при виявленні трупа), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем тощо);
г) різновиди злочинів (наприклад, вбивство (коли особа потерпілого не встановлена), розкрадання при виготовленні того чи іншого виду продукції на підприємствах (ковбасної, консервної, молочної тощо).
Як і будь-яка система, криміналістична характеристика складається з взаємопов’язаних складових частин — елементів. У літературі по-різному визначаються види таких елементів та їх кількість: від прямого слідування системі елементів складу злочину до переліку криміналістично значущих елементів, які не завжди структурно узгоджуються з системою кримінально-правової характеристики певного виду злочину.
Криміналістичний аспект характеристики злочинів підпорядкований завданням доказування з кримінальної справи. Саме тому структура криміналістичної характеристики будується на підставі системи обставин, які входять до предмета доказування (ст. 64 КПК), і елементів складу злочину, передбачених відповідними статтями КК.
Проте криміналістична характеристика злочинів ширша за їх кримінально-правову та кримінально-процесуальну характеристики, оскільки містить не лише систему обставин, які мають кримінально-правове значення, а й ряд інших чинників. Отже, конкретизація кримінально-правової характеристики здійснюється за рахунок виділення елементів (наприклад, механізму, способу, обстановки злочину тощо), які мають вирішальне значення для розкриття злочину. При цьому деякі суміжні елементи можуть бути наповнені змістом інших характеристик. Так, елемент «суб’єкт злочину» може містити компоненти, пов’язані з такими чинниками, як психологічні, що впливають на формування та здійснення злочинної мети. Виходячи з цього, криміналістична характеристика злочинів може розглядатися як система, що складається з елементів, котрі містять окремі підсистеми — компоненти:
а) особа злочинця, яка характеризується фізичними, соціально-демографічними даними; категорії посадових матеріально відповідальних осіб та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину; чинники, що мали вплив на формування та здійснення злочинної мети, створення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками тощо;
б) способи готування до злочину (пошук відповідних знарядь злочину, заходи щодо створення лишку сировини, готової продукції, резерву грошових коштів та ін.); способи вчинення злочину (ненасильницькі дії, заходи щодо заволодіння майном, його вилучення, збуту, реалізації); способи приховування злочину (маскування злочинних дій);
в) особа потерпілого (демографічні дані, відомості про спосіб життя, риси характеру, звички, зв’язки і стосунки, ознаки віктимності тощо);
г) предмет посягання: грошові кошти, цінні папери, матеріальні цінності у вигляді сировини, палива, матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої цінності, які можуть належати до різних джерел посягання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені при їх виробництві за рахунок лишку, який надійшов зі сторони (сторонні цінності), від співучасників, майно, приховане від оподаткування);
ґ) обстановка вчинення злочину: місце як частина матеріального середовища, що включає, окрім приміщення та ділянки місцевості, сукупність різних предметів. До обстановки належать також чинники регулятивного характеру, що визначають порядок діяльності, фактори поведінки людей у побуті й трудовій діяльності;
д) наслідки у вигляді будь-яких змін, викликаних злочином, виражені у фізичній матеріальній шкоді, відображеній у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди пошкоджень, викликані злочинними діями, їх локалізація і взаємозв’язок), та моральній шкоді, заподіяній злочином.
Криміналістична характеристика як накопичувач і джерело відомостей про певні види злочинів, виконуючи інформаційну функцію, являє собою єдину інформаційну систему. Використання такої системи можливе шляхом одержання та аналізу відомостей щодо окремих елементів і встановлення зв’язків між ними. У цьому розумінні всі елементи системи теоретично рівнозначні, тому поділяти їх на основні та другорядні недоцільно. У той же час використання такої інформаційної системи вимагає в кожному конкретному випадку визначення ключового елемента, через який можна здійснити «вхід» до системи з метою одержання необхідної інформації. Визначення ключового елемента для конкретного випадку залежить від слідчої ситуації, що склалася на даному етапі розслідування, від того, які вихідні дані має слідчий і які з них необхідно встановити. Аналіз кримінальних справ щодо злочинів різних категорій показує, що значна частина їх вчиняється способами, ознаки яких не завжди очевидні. Тому їх виявлення і пояснення вимагають насамперед знання і використання систематизованого опису злочинних способів.
Великого значення набувають рекомендації, побудовані на аналізі закономірних зв’язків, які складаються між елементами криміналістичної характеристики. У дослiдженні таких зв’язків міститься перш за все практичне призначення криміналістичної характеристики злочинів. Принципові можливості використання у розслідуванні закономірних зв’язків між елементами криміналістичної характеристики полягають у тому, що за наявності відомостей щодо одних типових обставин передбачається існування інших. Це важливо не тільки для розслідування злочину на початковому його етапі, пов’язаному із встановленням особи, яка вчинила злочин (вбивство, крадіжку тощо), а й для ситуації, коли на початку розслідування, наприклад, у справах про економічні злочини, особа, причетна до злочину, відома, але не відомі способи його вчинення.
Розглянуті закономірні зв’язки можуть бути однозначними і багатозначними (ймовірними). У першому випадку складається такий зв’язок, коли за наявності одних обставин можна з певною долею категоричності вважати існуючими обставини, що належать до іншого елемента характеристики. У другому випадку закономірні зв’язки мають ймовірний характер, встановлюють більший або менший ступінь вірогідності, що визначається на підставі даних статистичного обліку типових ознак масиву вивчених кримінальних справ відповідного виду злочину (певного регіону, періоду).
Криміналістичне дослідження закономірних зв’язків обставин, які характеризують злочини певного виду, вимагає застосування спеціально розроблених програм з метою отримання статистичних даних про взаємозв’язки таких обставин. У деяких випадках простежується закономірний зв’язок між особами, які можуть бути причетними до даного виду злочину, і способом його вчинення і приховування, застосування певних знарядь злочину (рис. 34). Такий зв’язок має вірогідний характер і може бути підставою для побудови системи типових версій, що використовуються з урахуванням фактичних даних у справі, яка розслідується, для висунення та перевірки робочих слідчих версій.
Кожний з елементів системи пов’язаний з іншими прямо та опосередковано, що значною мірою визначає характер зв’язків між ними. Залежно від рівня та обсягу слідчого завдання аналіз таких зв’язків може охоплювати різну кількість елементів. У будь-якому випадку можна простежити прямий зв’язок між елементами «особа злочинця» і «спосіб злочину», який виявляється у тому, що лише особи з певними характерологічними даними або ті, що займають певну посаду, можуть використовувати певний злочинний спосіб. У той же час на даний зв’язок впливають побічні обставини, що стосуються предмета злочинного посягання та обстановки злочину.
Основи взаємодії та інформаційного забезпечення в методиці розслідування злочинів
Питання взаємодії слідчого та оперативно-розшукових органів у розкритті злочинів розглядаються в різних розділах криміналістики: у загальнотеоретичному плані — як проблема, що має загальне значення для вирішення тактичних і методичних завдань розслідування в цілому, та окремо — у криміналістичній тактиці та криміналістичній методиці. Однак найбільш повне та предметне вираження дана проблема отримує в методиці розслідування злочинів, де на основі загальнотеоретичних положень криміналістики питання взаємодії реалізуються в окремих методиках розслідування.
Термін «взаємодія» в КПК відсутній, але він застосовується в інших законах України — «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 4, п. 4 ст. 7), «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (розділ V). У зв’язку з цим даний термін та саме поняття «взаємодія» відрізняється від таких близьких до них за змістом понять, як «взаємозв’язок», «узгоджені дії», «координація», «сприяння», «виконання доручень та вказiвок», «надання допомоги» та інші, зміст яких роз’яснюється у відповідних правових нормах або випливає з їхнього змісту.
Відповідно до ч. 3 ст. 114 КПК взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими органами здійснюється насамперед у процесі досудового слідства. Однак, виходячи зі змісту ч. 4 ст. 97, ч. 2 ст. 190, ч. 4 ст. 191 КПК, така взаємодія можлива й до порушення кримінальної справи, а відповідно до ч. 2 ст. 138, ч. 1 ст. 139 КПК — й після зупинення досудового слідства.
Оперативно-розшукові заходи мають переважно пошуковий характер, здійснюються спеціальними негласними методами і засобами та мають на меті своєчасне виявлення злочинів і осіб, які їх вчинили, знарядь злочину, викраденого майна, встановлення фактичних даних, важливих для розслідування, а також обставин, що сприяли вчиненню злочинів. Така діяльність ґрунтується на положеннях законів України «Про міліцію», (пп. 2, 9 ст. 10, п. 10 ст. 11), «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 8), «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (статті 13—15) та ін.
У криміналістиці є декілька визначень взаємодії органів розслідування злочинів, узагальнюючи які взаємодію правоохоронних та інших державних органів і посадових осіб у процесі розкриття і розслідування злочинів можна розглядати як узгоджену діяльність різних гілок однієї або декількох організаційних систем, спрямовану на досягнення загальної мети з найменшими витратами сил, засобів і часу.
Взаємодія як найбільш організована і ефективна форма боротьби правоохоронних органів зі злочинністю характеризується певними основними властивостями. У зв’язку з цим вона розглядається як вищий ступінь консолідації сил і засобів правоохоронних та контролюючих органів, наділених законом відповідними повноваженнями (серед яких один з основних видів — взаємодія слідчого та оперативно-розшукових органів), у різних сполученнях участі залежно від виду злочину, що розслідується, складності завдань, що вирішуються, необхідності використання відповідних засобів, прийомів та методів.
Основою взаємодії є обов’язкова участь відповідних правоохоронних та контролюючих органів у розкритті злочинів з виділенням для цього необхідних, специфічних для кожного органу, джерел інформації, сил та засобів. Слід зазначити, що така взаємодія не зводиться лише до обміну процесуальною, оперативно-розшуковою та іншою службовою інформацією, передбаченою відповідними законодавчими актами. Йдеться також про реалізацію цієї інформації шляхом проведення спільних дій, обговорення отриманих результатів, планування подальших заходів, спрямованих на розкриття злочинів.
У боротьбі зі злочинністю правоохоронні органи становлять єдину систему. Однак єдність системи як основна вимога ефективної діяльності потребує оптимальної цілеспрямованості та узгодженості усіх її елементів, тобто структур різної відомчої належності та підпорядкованості.
Необхідно особливо відзначити повернення до ідеї співробітництва правоохоронних органів з громадськими формуваннями по охороні громадського порядку, застосування накопиченого раніше досвіду роботи в цьому напрямі, створення нових видів таких формувань, залучення їх до участі у боротьбі зі злочинністю.
Вид системи взаємодії, що вивчається криміналістикою, відображає лише частину системи: «слідчий — оперативно-розшукові органи». До реальної системи взаємодії, що здійснюється в практичній діяльності, входять органи прокуратури, органи внутрішніх справ, Служби безпеки, деякі державні органи України (Національний банк, Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Державна митна служба, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба та ін.), а також експерти, спеціалісти та консультанти відповідних галузей знань, аудитори, представники підприємств, установ та організацій, об’єднань громадян, громадські формування по охороні громадського порядку. Особливе місце в даній системі посідають спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ та Служби безпеки України по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією.
Найбільш загальним видом взаємодії є координація діяльності правоохоронних органів. Цей вид взаємодії має широкий характер та спрямований на узгодження у вирішенні загальних питань боротьби зі злочинністю, в тому числі розробки стратегії, тактики та практичних рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, а також її профілактики. Форми взаємодії в цьому випадку специфічні і мають в основному організаційний характер. До них належать міжвідомчі оперативні наради, обмін інформацією, розробка спільних доповідей про стан злочинності, основні напрями та результати боротьби з нею.
Взаємодія слідчого та оперативних підрозділів у процесі розкриття та розслідування злочинів є найбільш поширеним та важливим видом взаємодії, необхідною умовою успіху в розкритті злочинів. Форми взаємодії слідчого, органу дізнання та оперативно-розшукових органів поділяються на: 1) нормативно-правові, що випливають з положень КПК, законів України, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, прокуратури та 2) організаційно-тактичні.
Перша форма взаємодії стосується питань:
а) передачі слідчому матеріалів про виявлені шляхом оперативно-розшукових заходів ознаки злочину для вирішення питання про порушення кримінальної справи;
б) проведення слідчим процесуальних дій одночасно зі здійсненням органом дізнання узгоджених оперативних заходів;
в) проведення оперативно-розшукових заходів у справі, в якій не встановлена особа, яка вчинила злочин, після передачі цієї справи слідчому;
г) виконання доручень слідчого щодо проведення розшукових дій;
ґ) здійснення заходів щодо встановлення особи, яка підлягає притягненню як обвинувачений після припинення досудового слідства;
д) отримання інформації та документів про операції, рахунки, внески, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб.
Друга форма взаємодії стосується питань:
а) спільної розробки версій і узгодженого планування слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;
б) організації слідчо-оперативних груп (СОГ), до складу яких входять слідчі та оперативні працівники. Дана форма взаємодії отримала поширення як одна з ефективніших, особливо коли йдеться про розслідування складних тяжких злочинів, вчинених організованою злочинною групою, багатоепізодної злочинної діяльності.
Поряд з такими нормативно-правовими формами взаємодії, як виконання органом дізнання доручень слідчого щодо проведення слідчих дій, сприяння слідчому при проведенні окремих слідчих дій, передача відповідним спеціальним підрозділам оперативної інформації, документів та інших матеріалів, пов’язаних з організованою злочинністю, слід виділити організаційно-тактичні форми взаємодії, а саме: спільний виїзд слідчого та працівників органів дізнання на місце події, проведення слідчими та працівниками органів дізнання тактичних операцій, спільні виїзди слідчих та працівників органів дізнання в інші міста, райони для виконання комплексу слідчих дій, оперативно-розшукових та інших заходів. Розслідування злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями, може викликати необхідність виїздів до зарубіжних держав.
Взаємодія прокурора із слідчим має місце, коли:
а) прокурор дає доручення та вказівки слідчому щодо конкретних справ;
б) слідчий передає кримінальні справи за підслідністю та приймає до свого провадження кримінальні справи;
в) прокурор сам бере уч
Даний розділ криміналістики традиційно в системі науки називається методикою розслідування окремих видів злочинів. Бажаючи надати системі науки єдності, деякі автори пропонували називати цей розділ криміналістичною методикою, аналогічно криміналістичній техніці та криміналістичній тактиці.
Методика розслідування злочинів може розглядатися у двох аспектах. По-перше, це сам процес розслідування злочинів як специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що здійснюється на підставі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів слідчої тактики, методів розслідування певних видів злочинів. По-друге, це розділ науки криміналістики, який містить систему комплексних криміналістичних рекомендацій щодо виявлення, розслідування та профілактики окремих видів злочинів. Саме у взаємозв’язку цих двох напрямів — практичного і теоретичного — методика розслідування злочинів виявляє своє призначення, сприяючи розробці наукових рекомендацій і запровадженню їх у практику розслідування злочинів.
Процес розслідування в цілому і окремих видів злочинів зокрема може бути охарактеризований як:
1) правова діяльність, що здійснюється на підставі процесуальної форми уповноваженими законом органами (дізнання, досудове слідство) та особами (дізнавачем, слідчим);
2) пізнавальна діяльність, спрямована на встановлення обставин події минулого на підставі теорії судових доказів, законів логіки і положень психології;
3) організаційна діяльність, спрямована на забезпечення планомірного розслідування окремих видів злочинів на підставі нормативних приписів, рекомендацій з наукової організації праці (НОП);
4) оперативно-розшукова діяльність, що проводиться уповноваженими законом органами з виявлення та розкриття злочинів;
5) профілактична діяльність, спрямована на встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, яка здійснюється на підставі рекомендацій кримінології та криміналістики.
У здійсненні зазначених напрямів процесу розслідування злочинів синтезуюча роль належить криміналістичній методиці та науковим рекомендаціям криміналістики. Основою методики є система методів розслідування, що покликана сприяти повному та всебічному розкриттю злочинів, збиранню та об’єктивній оцінці доказів на підставі закону і криміналістичних рекомендацій.
Теорія криміналістики і слідча та оперативно-розшукова практика виробили основні методи розкриття злочинів: від відомостей про спосіб та механізм вчинення злочину до методу його розкриття; від мотиву вчинення злочину до методів встановлення передбачуваного злочинця; від потерпілих до методів виявлення підозрюваної особи; від осіб, які раніше вчиняли аналогічні злочини, до методів встановлення інших осіб та обставин; від відомого кримінального епізоду до методів виявлення інших, пов’язаних з ним епізодів. Застосовуються й такі методи встановлення злочинців, як криміналістичний аналіз оперативної обстановки в певному районі, групування та об’єднання кримінальних справ, що дозволяє концентрувати та систематизувати уривчасту інформацію. Останнім часом запропоновано метод розкриття злочинів шляхом виявлення їхніх осередків.
Методика розслідування злочинів, як структурна частина науки криміналістики, органічно пов’язана з іншими її розділами — загальною теорією криміналістики, криміналістичною технікою і криміналістичною тактикою. У цілісній науковій системі криміналістики, безпосередньо спрямованій на повне відображення досягнутих знань, властивостей і закономірностей об’єкта пізнання, методика розслідування є, як зазначалося, заключним розділом, синтезуючим наукові положення криміналістичної техніки й тактики щодо завдань і програм виявлення і розкриття окремих видів злочинів. У цьому розумінні методика розслідування злочинів може розглядатися як особлива частина криміналістики.
Порівняння системи криміналістики з системами наук кримінального права і кримінального процесу показує, що розділи цих галузей знань, які розробляють власні положення загальної частини, різняться структурою. У той же час система заключного розділу криміналістики — методики розслідування злочинів — відповідає побудові особливих частин наук кримінального права та кримінального процесу. Така однотипність систем визначається спільністю об’єктів, що вивчаються ними, єдністю завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю та впливом міжнаукових зв’язків. Очевидно, що система окремих методик розслідування в основному відповідає побудові особливої частини кримінального права, а внутрішня структура кожної окремої методики будується згідно з процесуальними стадіями провадження кримінальної справи на досудовому слідстві.
Внутрішня система розділу методики розслідування складається з двох основних частин:
1) загальної методики розслідування злочинів (поняття, об’єкт дослідження, завдання, принципи, місце у системі криміналістики та зв’язок з іншими галузями знань);
2) окремих методик розслідування різних видів злочинів (криміналістична класифікація злочинів і методики їх розслідування, структура окремих методик розслідування).
Розглянута сутність методики розслідування дає підстави для визначення її поняття як заключного розділу науки криміналістики, її особливої частини, що містить рекомендації, синтезовані на основі узагальнення практики виявлення, розкриття, розслідування та попередження злочинів, наукових досягнень всіх розділів криміналістики та суміжних наук.
Об’єкт дослідження методики розслідування. Зазвичай об’єктом дослідження криміналістики є процес розслідування злочинів. В окремих випадках, намагаючись спеціалізувати і конкретизувати цей об’єкт, надати йому суто криміналістичної спрямованості, говорять про процес розкриття злочинів. При такому підході поза об’єктом дослідження залишається найважливіша діяльність з боротьби зі злочинністю, з її найбільш небезпечною формою — організованою злочинністю — сфера виявлення злочинів. Як свідчить практика боротьби зі злочинністю останніх років та нові напрями законодавчого регулювання, об’єктом дослідження методики розслідування мають стати всі етапи, а разом з ними напрями та форми боротьби зі злочинами: виявлення, відшукання, розкриття, розслідування та попередження їх.
Завдання методики розслідування (як і в цілому науки криміналістики) полягають у сприянні найбільш успішному здійсненню конституційних положень про захист інтересів держави, законних інтересів та прав громадян, у вирішенні завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), оперативно-розшукової діяльності (ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»), у сприянні досягненню мети боротьби з організованою злочинністю (статті 2, 3 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»).
До таких завдань, сформульованих у ст. 2 КПК, належать: охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у кримінальному судочинстві, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних. Ці завдання конкретизуються іншими законами, що регулюють діяльність відповідних правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю, що випливає з їх компетенції, повноважень та функціональних обов’язків.
Завдання методики розслідування безпосередньо пов’язані із завданнями кримінального законодавства, що полягають у правовому забезпеченні охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1 КК).
На підставі цих завдань та виходячи з предмета дослідження і логіки наукового розвитку в методиці розслідування виділяють власні завдання з удосконалення наукових рекомендацій щодо підвищення ефективності розкриття злочинів: систематичне узагальнення слідчої, судової та експертної практики, вивчення кримінальної обстановки в цілому та в окремих регіонах; стану, структури та динаміки злочинності; аналіз кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, адмінiстративного, цивільно-правового, а також галузевого законодавства, пов’язаного з встановленням юридичної відповідальності за правопорушення в різних сферах діяльності (господарської, фінансової, банківської, податкової, екологічної та ін).
Одним з важливих завдань методики розслідування є розробка найбільш ефективних методів і засобів розкриття і розслідування злочинів, побудова їх криміналістичної характеристики, оптимізація процесу розслідування окремих видів злочинів на основі використання даних про типові слідчі ситуації, системи типових версій, комплекси слідчих дій, організаційних і оперативно-розшукових заходів.
Останнім часом у переліку таких завдань виділяється вдосконалення методики прогнозування змін у структурі злочинності й розробка відповідно до цього нових методик розслідування та вдосконалення тих, що застосовуються. Так, серед актуальних стала розробка методик розкриття та розслідування злочинів проти особи, зокрема вбивств, вчинених на замовлення, різних видів економічних злочинів та ін. Вирішення таких завдань відображає одну з найважливіших функцій криміналістики — прогностичну, що особливо важливо в умовах структурних змін і динаміки злочинності.
До важливих завдань методики розслідування належать розробка криміналістичних аспектів проблеми латентності і розкриття злочинів. Латентність пов’язана з рівнем виявлення злочинів. Деякі з таких діянь виявляються через певний, іноді тривалий час, деякі взагалі не виявляються.
Проблема розкриття злочинів завжди була в центрі уваги криміналістики, оскільки початковий етап розслідування відіграє важливу роль у процесі доказування. На даному етапі застосовуються методики розслідування по «гарячих слідах», комплекси невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, тактичні операції, що розробляються в окремих методиках розслідування.
Особливого значення набуває розробка методик розслідування злочинів, що вчиняються організованими групами, до яких належать діяння загальнокримінальні (насильницькі, насильницько-корисливі) та економічні, що вчиняються у сфері виробництва, торгівлі, обслуговування, банківської та іншої економічної діяльності.
Кожна окрема методика розслідування розробляється відповідно до норм Особливої частини КК, що містять опис ознак злочинів певних видів. Відповідні норми КПК становлять основу для розробки типових обставин, що підлягають встановленню в процесі доказування у справах про злочини певного виду, і побудови структури окремої методики розслідування.
Найважливішим чинником розробки ефективних методик розслідування є вивчення та аналіз кримінального оточення особи злочинця, механізму та способів вчинення та приховування різних видів злочинів. Дотримання даного принципового положення забезпечує умови для наукового розроблення криміналістичної характеристики окремих видів (різновидів) злочинів, їх класифікації.
Окремі методики розслідування різних видів злочинів
Криміналістична класифікація злочинів. У науці кримінального права питання класифікації злочинів розглядаються щодо її Загальної частини, де критерієм для цього є ступінь тяжкості діяння, та Особливої частини, де такими підставами є юридичні ознаки складу злочину.
В основі криміналістичної класифікації злочинів і відповідно окремих методик їх розслідування лежить кримінально-правова класифікація злочинів, система норм Особливої частини КК. Але очевидним є те, що криміналістичні методики, побудовані тільки на основі кримінально-правової класифікації злочинів, мають здебільшого загальний характер і потребують для свого практичного застосування більш конкретизованих окремих методик.
Традиційно у криміналістиці класифікація злочинів будувалася, виходячи з системи кримінального закону, залежно від того, до якої глави КК належать ті чи інші норми. У літературі висловлювалася думка про те, що класифікація злочинів у криміналістиці повинна базуватися тільки на криміналістичних даних, що мають безпосереднє значення для розкриття злочинів, насамперед за способом їх вчинення. Однак переважаючим є положення, згідно з яким криміналістична класифікація злочинів будується на основі поєднання кримінально-правових та криміналістичних критеріїв. В основі такої класифікації злочинів за класами, групами, підгрупами, видами та різновидами мають бути перш за все кримінально-правові ознаки. Запропоновані різні види класифікації, наприклад, родова (за групами злочинів, об’єднаних однією главою КК) та видова кримінально-правова класифікація злочинів, що використовується в криміналістиці як основна ознака при розробці окремих криміналістичних методик. Можливі й інші класифікації, до яких належать класифікації: а) за способом вчинення злочину; б) за ступенем приховання, маскування злочину; в) за злочинним досвідом особи, яка вчинила злочин; г) за місцем їх вчинення: злочини, місце вчинення яких локалізується в просторі; злочини, місце вчинення яких не має певного територіального характеру, а пов’язане з якою-небудь організаційною структурою, системою.
На думку деяких авторів, підставою для класифікації, що розглядається, є криміналістична характеристика злочинів, слідчі ситуації та напрями розслідування, що визначаються ними, механізм виникнення доказової інформації. Перелічені варіанти рішення цієї проблеми відображають широкий спектр думок, аналіз яких дає змогу йти до певного рішення.
В основу криміналістичної класифікації злочинів мають бути покладені два взаємопов’язані критерії: 1) кримінально-правовий, що визначає нормативну суть класифікації, передбаченої законом, та 2) криміналістичний, що враховує чинники, пов’язані зі специфікою виявлення і розкриття злочинів різних видів залежно від особливостей предмета посягання, обстановки приготування, вчинення і приховування злочину, його механізму та способів, типології особи злочинця, мети та мотивації злочинних дій тощо.
Структура окремих методик розслідування злочинів. Кожна окрема методика розслідування являє собою результат наукового дослідження, узагальнення практики розслідування певного виду злочинів, характеристики його як явища, що відображається у специфічних проявах наслідків, слідах.
У криміналістиці розроблена структура окремих методик розслідування, узагальнений варіант якої можна подати так:
а) криміналістична характеристика даного виду злочину;
б) типові слідчі ситуації на стадії виявлення злочину та етапах його розслідування;
в) криміналістичні питання порушення кримінальної справи;
г) слідчі версії, обставини, що підлягають з’ясуванню;
ґ) організація і планування розслідування;
д) першочергові слідчі дії і оперативно-розшукові заходи;
е) особливості проведення окремих слідчих дій та їх комплексів (тактичних операцій);
є) забезпечення координації дій правоохоронних органів у розслідуванні та взаємодії з контролюючими та іншими державними органами, об’єднаннями громадян;
ж) заходи криміналістичної профілактики.
Криміналістична характеристика злочинів
Криміналістична характеристика — це система відомостей про певні види злочинів, ознаки суб’єкта злочину (особи злочинця), його мотиви, предмет посягання, обстановку, злочинні способи, які мають значення для виявлення і розкриття таких діянь криміналістичними засобами, прийомами та методами.
Для розуміння сутності криміналістичної характеристики необхідно виходити з того, що в ній відображаються особливості певного виду злочинів, які мають значення для їх виявлення і розкриття. Такі особливості називають криміналістично значущими.
Для розробки наукових рекомендацій щодо виявлення і розкриття злочинів, всебічного, повного і об’єктивного дослідження пов’язаних з ними обставин необхідне не тільки узагальнення оперативно-розшукового і слідчого досвіду, практики судового розгляду (слідчо-судової практики), а й глибоке комплексне дослідження самих злочинів певного виду, фактологічних та статистичних даних про них. З цією метою з середини 60-х рр. у процесі наукових кримінологічних і криміналістичних досліджень злочинності, окремих видів злочинів почали застосовуватися соціологічні методи. Поряд з вивченням кримінальних справ за спеціально розробленими програмами вченими-криміналістами, кримінологами, процесуалістами, психологами проводилися опитування суб’єктів кримінального процесу, а також осіб, засуджених за вчинення злочинів. Таким розробкам сприяли розвиток криміналістичних методів дослiдження, міжнаукові зв’язки дисциплін кримінально-правової галузі.
Це закономірно привело до необхідності розробки галузевих видів юридичних характеристик відповідних видів злочинів: кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінологічної та криміналістичної. Практичне використання криміналістичної характеристики окремих видів злочинів потребує комплексного підходу, пов’язаного із залученням даних інших видів характеристик злочинів.
Структурну основу цієї системи становлять кримінально-правова та кримінально-процесуальна характеристики: система елементів складу злочину і обставин, що підлягають доказуванню, визначають тією чи іншою мірою структуру кримінологічної та криміналістичної характеристик злочину. Залежно від особливостей того чи іншого виду злочинів структура елементів кримінально-правової характеристики конкретизується включенням відповідних факультативних елементів, наприклад, предмет безпосереднього злочинного посягання, особа потерпілого.
Сутність криміналістичної характеристики полягає в тому, що вона розглядається як система, що містить ознаки і дані про закономірні зв’язки слідів, які виражені відповідним ступенем вірогідності, встановленої на підставі узагальнення даних матеріалів кримінальних справ, та апробованих слідчою практикою. Такі дані є основою для побудови систем типових версій, що використовуються при вирішенні конкретних слідчих завдань, висуненні робочих версій. У криміналістиці вживались заходи щодо розробки систем визначення характерних особливостей особи, яка вчинила злочин, на підставі аналізу типових слідів, особливостей обстановки в аналогічних випадках.
У загальнотеоретичному плані можна говорити про криміналістичну характеристику злочинів як про систему, що містить сукупність криміналістично значущих ознак. Такий висновок базується на аналізі вже розроблених криміналістичних характеристик злочинів окремих видів, їх науковому узагальненні, що становить основу для розвитку загального вчення про криміналістичну характеристику злочинів.
Практичне значення криміналістичної характеристики злочинів розкривається у рекомендаціях із встановлення і застосування криміналістично значущих множинностей ознак злочинів різного ступеня спільності, які характеризують:
а) найширші множинності злочинів (наприклад, злочини проти життя та здоров’я особи, злочини проти власності тощо);
б) групи злочинів (наприклад, вбивства, розкрадання тощо);
в) види злочинів (наприклад, вбивства (при виявленні трупа), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем тощо);
г) різновиди злочинів (наприклад, вбивство (коли особа потерпілого не встановлена), розкрадання при виготовленні того чи іншого виду продукції на підприємствах (ковбасної, консервної, молочної тощо).
Як і будь-яка система, криміналістична характеристика складається з взаємопов’язаних складових частин — елементів. У літературі по-різному визначаються види таких елементів та їх кількість: від прямого слідування системі елементів складу злочину до переліку криміналістично значущих елементів, які не завжди структурно узгоджуються з системою кримінально-правової характеристики певного виду злочину.
Криміналістичний аспект характеристики злочинів підпорядкований завданням доказування з кримінальної справи. Саме тому структура криміналістичної характеристики будується на підставі системи обставин, які входять до предмета доказування (ст. 64 КПК), і елементів складу злочину, передбачених відповідними статтями КК.
Проте криміналістична характеристика злочинів ширша за їх кримінально-правову та кримінально-процесуальну характеристики, оскільки містить не лише систему обставин, які мають кримінально-правове значення, а й ряд інших чинників. Отже, конкретизація кримінально-правової характеристики здійснюється за рахунок виділення елементів (наприклад, механізму, способу, обстановки злочину тощо), які мають вирішальне значення для розкриття злочину. При цьому деякі суміжні елементи можуть бути наповнені змістом інших характеристик. Так, елемент «суб’єкт злочину» може містити компоненти, пов’язані з такими чинниками, як психологічні, що впливають на формування та здійснення злочинної мети. Виходячи з цього, криміналістична характеристика злочинів може розглядатися як система, що складається з елементів, котрі містять окремі підсистеми — компоненти:
а) особа злочинця, яка характеризується фізичними, соціально-демографічними даними; категорії посадових матеріально відповідальних осіб та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину; чинники, що мали вплив на формування та здійснення злочинної мети, створення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками тощо;
б) способи готування до злочину (пошук відповідних знарядь злочину, заходи щодо створення лишку сировини, готової продукції, резерву грошових коштів та ін.); способи вчинення злочину (ненасильницькі дії, заходи щодо заволодіння майном, його вилучення, збуту, реалізації); способи приховування злочину (маскування злочинних дій);
в) особа потерпілого (демографічні дані, відомості про спосіб життя, риси характеру, звички, зв’язки і стосунки, ознаки віктимності тощо);
г) предмет посягання: грошові кошти, цінні папери, матеріальні цінності у вигляді сировини, палива, матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої цінності, які можуть належати до різних джерел посягання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені при їх виробництві за рахунок лишку, який надійшов зі сторони (сторонні цінності), від співучасників, майно, приховане від оподаткування);
ґ) обстановка вчинення злочину: місце як частина матеріального середовища, що включає, окрім приміщення та ділянки місцевості, сукупність різних предметів. До обстановки належать також чинники регулятивного характеру, що визначають порядок діяльності, фактори поведінки людей у побуті й трудовій діяльності;
д) наслідки у вигляді будь-яких змін, викликаних злочином, виражені у фізичній матеріальній шкоді, відображеній у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди пошкоджень, викликані злочинними діями, їх локалізація і взаємозв’язок), та моральній шкоді, заподіяній злочином.
Криміналістична характеристика як накопичувач і джерело відомостей про певні види злочинів, виконуючи інформаційну функцію, являє собою єдину інформаційну систему. Використання такої системи можливе шляхом одержання та аналізу відомостей щодо окремих елементів і встановлення зв’язків між ними. У цьому розумінні всі елементи системи теоретично рівнозначні, тому поділяти їх на основні та другорядні недоцільно. У той же час використання такої інформаційної системи вимагає в кожному конкретному випадку визначення ключового елемента, через який можна здійснити «вхід» до системи з метою одержання необхідної інформації. Визначення ключового елемента для конкретного випадку залежить від слідчої ситуації, що склалася на даному етапі розслідування, від того, які вихідні дані має слідчий і які з них необхідно встановити. Аналіз кримінальних справ щодо злочинів різних категорій показує, що значна частина їх вчиняється способами, ознаки яких не завжди очевидні. Тому їх виявлення і пояснення вимагають насамперед знання і використання систематизованого опису злочинних способів.
Великого значення набувають рекомендації, побудовані на аналізі закономірних зв’язків, які складаються між елементами криміналістичної характеристики. У дослiдженні таких зв’язків міститься перш за все практичне призначення криміналістичної характеристики злочинів. Принципові можливості використання у розслідуванні закономірних зв’язків між елементами криміналістичної характеристики полягають у тому, що за наявності відомостей щодо одних типових обставин передбачається існування інших. Це важливо не тільки для розслідування злочину на початковому його етапі, пов’язаному із встановленням особи, яка вчинила злочин (вбивство, крадіжку тощо), а й для ситуації, коли на початку розслідування, наприклад, у справах про економічні злочини, особа, причетна до злочину, відома, але не відомі способи його вчинення.
Розглянуті закономірні зв’язки можуть бути однозначними і багатозначними (ймовірними). У першому випадку складається такий зв’язок, коли за наявності одних обставин можна з певною долею категоричності вважати існуючими обставини, що належать до іншого елемента характеристики. У другому випадку закономірні зв’язки мають ймовірний характер, встановлюють більший або менший ступінь вірогідності, що визначається на підставі даних статистичного обліку типових ознак масиву вивчених кримінальних справ відповідного виду злочину (певного регіону, періоду).
Криміналістичне дослідження закономірних зв’язків обставин, які характеризують злочини певного виду, вимагає застосування спеціально розроблених програм з метою отримання статистичних даних про взаємозв’язки таких обставин. У деяких випадках простежується закономірний зв’язок між особами, які можуть бути причетними до даного виду злочину, і способом його вчинення і приховування, застосування певних знарядь злочину (рис. 34). Такий зв’язок має вірогідний характер і може бути підставою для побудови системи типових версій, що використовуються з урахуванням фактичних даних у справі, яка розслідується, для висунення та перевірки робочих слідчих версій.
Кожний з елементів системи пов’язаний з іншими прямо та опосередковано, що значною мірою визначає характер зв’язків між ними. Залежно від рівня та обсягу слідчого завдання аналіз таких зв’язків може охоплювати різну кількість елементів. У будь-якому випадку можна простежити прямий зв’язок між елементами «особа злочинця» і «спосіб злочину», який виявляється у тому, що лише особи з певними характерологічними даними або ті, що займають певну посаду, можуть використовувати певний злочинний спосіб. У той же час на даний зв’язок впливають побічні обставини, що стосуються предмета злочинного посягання та обстановки злочину.
Основи взаємодії та інформаційного забезпечення в методиці розслідування злочинів
Питання взаємодії слідчого та оперативно-розшукових органів у розкритті злочинів розглядаються в різних розділах криміналістики: у загальнотеоретичному плані — як проблема, що має загальне значення для вирішення тактичних і методичних завдань розслідування в цілому, та окремо — у криміналістичній тактиці та криміналістичній методиці. Однак найбільш повне та предметне вираження дана проблема отримує в методиці розслідування злочинів, де на основі загальнотеоретичних положень криміналістики питання взаємодії реалізуються в окремих методиках розслідування.
Термін «взаємодія» в КПК відсутній, але він застосовується в інших законах України — «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 4, п. 4 ст. 7), «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (розділ V). У зв’язку з цим даний термін та саме поняття «взаємодія» відрізняється від таких близьких до них за змістом понять, як «взаємозв’язок», «узгоджені дії», «координація», «сприяння», «виконання доручень та вказiвок», «надання допомоги» та інші, зміст яких роз’яснюється у відповідних правових нормах або випливає з їхнього змісту.
Відповідно до ч. 3 ст. 114 КПК взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими органами здійснюється насамперед у процесі досудового слідства. Однак, виходячи зі змісту ч. 4 ст. 97, ч. 2 ст. 190, ч. 4 ст. 191 КПК, така взаємодія можлива й до порушення кримінальної справи, а відповідно до ч. 2 ст. 138, ч. 1 ст. 139 КПК — й після зупинення досудового слідства.
Оперативно-розшукові заходи мають переважно пошуковий характер, здійснюються спеціальними негласними методами і засобами та мають на меті своєчасне виявлення злочинів і осіб, які їх вчинили, знарядь злочину, викраденого майна, встановлення фактичних даних, важливих для розслідування, а також обставин, що сприяли вчиненню злочинів. Така діяльність ґрунтується на положеннях законів України «Про міліцію», (пп. 2, 9 ст. 10, п. 10 ст. 11), «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 8), «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (статті 13—15) та ін.
У криміналістиці є декілька визначень взаємодії органів розслідування злочинів, узагальнюючи які взаємодію правоохоронних та інших державних органів і посадових осіб у процесі розкриття і розслідування злочинів можна розглядати як узгоджену діяльність різних гілок однієї або декількох організаційних систем, спрямовану на досягнення загальної мети з найменшими витратами сил, засобів і часу.
Взаємодія як найбільш організована і ефективна форма боротьби правоохоронних органів зі злочинністю характеризується певними основними властивостями. У зв’язку з цим вона розглядається як вищий ступінь консолідації сил і засобів правоохоронних та контролюючих органів, наділених законом відповідними повноваженнями (серед яких один з основних видів — взаємодія слідчого та оперативно-розшукових органів), у різних сполученнях участі залежно від виду злочину, що розслідується, складності завдань, що вирішуються, необхідності використання відповідних засобів, прийомів та методів.
Основою взаємодії є обов’язкова участь відповідних правоохоронних та контролюючих органів у розкритті злочинів з виділенням для цього необхідних, специфічних для кожного органу, джерел інформації, сил та засобів. Слід зазначити, що така взаємодія не зводиться лише до обміну процесуальною, оперативно-розшуковою та іншою службовою інформацією, передбаченою відповідними законодавчими актами. Йдеться також про реалізацію цієї інформації шляхом проведення спільних дій, обговорення отриманих результатів, планування подальших заходів, спрямованих на розкриття злочинів.
У боротьбі зі злочинністю правоохоронні органи становлять єдину систему. Однак єдність системи як основна вимога ефективної діяльності потребує оптимальної цілеспрямованості та узгодженості усіх її елементів, тобто структур різної відомчої належності та підпорядкованості.
Необхідно особливо відзначити повернення до ідеї співробітництва правоохоронних органів з громадськими формуваннями по охороні громадського порядку, застосування накопиченого раніше досвіду роботи в цьому напрямі, створення нових видів таких формувань, залучення їх до участі у боротьбі зі злочинністю.
Вид системи взаємодії, що вивчається криміналістикою, відображає лише частину системи: «слідчий — оперативно-розшукові органи». До реальної системи взаємодії, що здійснюється в практичній діяльності, входять органи прокуратури, органи внутрішніх справ, Служби безпеки, деякі державні органи України (Національний банк, Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Державна митна служба, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба та ін.), а також експерти, спеціалісти та консультанти відповідних галузей знань, аудитори, представники підприємств, установ та організацій, об’єднань громадян, громадські формування по охороні громадського порядку. Особливе місце в даній системі посідають спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ та Служби безпеки України по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією.
Найбільш загальним видом взаємодії є координація діяльності правоохоронних органів. Цей вид взаємодії має широкий характер та спрямований на узгодження у вирішенні загальних питань боротьби зі злочинністю, в тому числі розробки стратегії, тактики та практичних рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, а також її профілактики. Форми взаємодії в цьому випадку специфічні і мають в основному організаційний характер. До них належать міжвідомчі оперативні наради, обмін інформацією, розробка спільних доповідей про стан злочинності, основні напрями та результати боротьби з нею.
Взаємодія слідчого та оперативних підрозділів у процесі розкриття та розслідування злочинів є найбільш поширеним та важливим видом взаємодії, необхідною умовою успіху в розкритті злочинів. Форми взаємодії слідчого, органу дізнання та оперативно-розшукових органів поділяються на: 1) нормативно-правові, що випливають з положень КПК, законів України, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, прокуратури та 2) організаційно-тактичні.
Перша форма взаємодії стосується питань:
а) передачі слідчому матеріалів про виявлені шляхом оперативно-розшукових заходів ознаки злочину для вирішення питання про порушення кримінальної справи;
б) проведення слідчим процесуальних дій одночасно зі здійсненням органом дізнання узгоджених оперативних заходів;
в) проведення оперативно-розшукових заходів у справі, в якій не встановлена особа, яка вчинила злочин, після передачі цієї справи слідчому;
г) виконання доручень слідчого щодо проведення розшукових дій;
ґ) здійснення заходів щодо встановлення особи, яка підлягає притягненню як обвинувачений після припинення досудового слідства;
д) отримання інформації та документів про операції, рахунки, внески, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб.
Друга форма взаємодії стосується питань:
а) спільної розробки версій і узгодженого планування слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;
б) організації слідчо-оперативних груп (СОГ), до складу яких входять слідчі та оперативні працівники. Дана форма взаємодії отримала поширення як одна з ефективніших, особливо коли йдеться про розслідування складних тяжких злочинів, вчинених організованою злочинною групою, багатоепізодної злочинної діяльності.
Поряд з такими нормативно-правовими формами взаємодії, як виконання органом дізнання доручень слідчого щодо проведення слідчих дій, сприяння слідчому при проведенні окремих слідчих дій, передача відповідним спеціальним підрозділам оперативної інформації, документів та інших матеріалів, пов’язаних з організованою злочинністю, слід виділити організаційно-тактичні форми взаємодії, а саме: спільний виїзд слідчого та працівників органів дізнання на місце події, проведення слідчими та працівниками органів дізнання тактичних операцій, спільні виїзди слідчих та працівників органів дізнання в інші міста, райони для виконання комплексу слідчих дій, оперативно-розшукових та інших заходів. Розслідування злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями, може викликати необхідність виїздів до зарубіжних держав.
Взаємодія прокурора із слідчим має місце, коли:
а) прокурор дає доручення та вказівки слідчому щодо конкретних справ;
б) слідчий передає кримінальні справи за підслідністю та приймає до свого провадження кримінальні справи;
в) прокурор сам бере уч
